Николай Олейник - Леся

До Львова прибули опівдні. Потяг до Відня ішов десь аж уранці, і Ольга Петрівна, здавши речі до камери схову, довгими сходами та переходами, вогкими тунелями подалася з дочкою до міста. На щастя, біля вокзалу трапився візник, і незабаром вони опинились у центрі.

Львів дещо розчарував Лесю. Хай і зима, і снігу всюди понавалювало, але ж який він тісний, які в нього покручені та вузенькі вулички! З розповідей уявляла його просторішим, вільготнішим, хоч і не таким, звичайно, як Київ — такого, мабуть, другого немає, — а все ж привабливим. А тут, власне, нічого особливого. Хіба що височенні костьоли, що повпирались у небо гострими довжелезними шпилями… От уже правду кажуть: до всього треба звикнути.

Посковзуеться на легенькій ожеледиці конячина, туго натягує віжки візник, а мати з дочкою притулились одна до одної, заглибились у власні гадки.

— Об чім ти задумалась, Лесю?

Нехотя одводить погляд від перехожих, що снують тротуарами, і, збагнувши, про що її питають, одказує:

— Про те ж, мамочко, що і ти. Вгадала?

— Вгадала, — зітхнула мати. — Я теж думаю про зустріч… тільки про ту, з Більротом.

Леся на мить смутніє, але одразу ж звертає розмову на інше:

— Альбома й забули взяти.

— Та навіщо він? Гадаю, Івана Яковича зараз менше всього цікавитимуть твої поезії, їх він уже читав. Просто познайомитесь.

— Мені аж лячно.

— А ти не думай про те.

І знов мовчання.

За якісь півгодини машталір зупинився коло старенької обкутої залізом брами на вулиці Зиблікевича, за котрою, у глибині двору, виднівся двоповерховий будинок. Брама була зачинена, поки Ольга Петрівна розплачувалася, Леся шукала входу.

— А ви, панночко, пройдіть он поза тим будинком, — пораяла їй якась бабуся, що саме проходила вулицею.

Широка, розчищена від снігу доріжка вела просторим двором, а там розходилась на кілька стежечок, — будинок мав щось два чи три входи.

Косачеві зупинилися в нерішучості: куди йти? На їхнє щастя, одні з дверей розчинилися і кілька хлопчаків викотилися на подвір'я.

Ольга Петрівна скористалася нагодою.

— Це той вусатий? — переглянулися хлопчаки, коли Ольга Петрівна назвала Франкове прізвище. — Знаємо! Ідіть он туди. — Хлопчаки показали на коридорчик праворуч.

Не встигли вони дійти до будинку, як назустріч вийшов середнього зросту чоловік.

— А я собі дивлюся: що воно за чужинці блукають. Сюди ходіть, Ольго Петрівно… Давайте ваші речі, обмітайте ноги і швидше до хати, певне ж, замерзли. — Він забрав у Ольги Петрівни валізку, набиту яблуками та банками з варенням, які та везла в подарунок Франковій, і, загородивши своїми широкими плечима двері, запитав: — А це ж хто з вами? Невже Леся? По всьому бачу — вона! — Не чекаючи ствердження, Франко тут-таки, надворі, обняв молоду Косачівну, поцілував у холодну, ледь порожевілу на морозі щоку: — Отак, а то в хаті жінка, чого доброго, ще й не дозволить цілувати таку гарненьку панночку. — Він лагідно усміхався добрими розумними очима, жартував, аж поки не вийшла Ольга Федорівна.

— Та чого ж ти морозиш людей? — напосілася на чоловіка. — Заходьте, будь ласка, — запросила.

Оце й уся квартира, весь комфорт. В очі одразу впала скромність, якщо не сказати — убогість житла: тісна, з вогкими стінами кухонька і трохи більша, затишніша кімната; ліжко, круглий стіл посередині і другий — в кутку біля туго набитої книжками шафи.

Леся роздягалася і водночас непомітно стежила за гостинним, енергійним господарем, який одразу ж почав поратись біля самовара.

— Хоч би ж були листом сповістили, чи як! Вийшли б зустріти, а то… Куди ж воно годиться? — докоряла Ольга Федорівна гостям.

— Нічого, добралися й так. Правду кажучи, ми все вагалися: куди його краще податися? Знов у Німеччину чи у Відень? — І Ольга Петрівна почала розповідати про доччину хворобу, скаржитися на лиху долю, яка так несправедливо з ними обійшлася.

— Та годі-бо тобі, мамо, — перепинила її Леся.

— От-от! — підхопив Іван Якович. — А хвора, бачу, і вусом не веде.

— Звикла вже, — мовила Ольга Петрівна.

— Ну, а що там нового чувати у ваших краях? Як ся має Петро Антонович? Усе ще воює за правду?

— Ет, воювання його, — махнула рукою Ольга Петрівна, викладаючи гостинці. — 3 тими позовами та судами геть-чисто стратив своє здоров'я.

— От і неправда, мамочко, — втрутилася Леся. — Коли б усі робили, як тато, то й лиха було б менше.

— Еге, в Петра Антоновича, бачу, надійний захисник. — Іван Якович підійшов до Лесі і з якоюсь особливою цікавістю подивився на неї.