Николай Олейник - Леся

— Невже од Михайла? — зраділа Косачева. — Справді!.. Лесю! Дядько Михайло здоровить нас із роковинами.

Листи від Драгоманова надходили рідко, тому кожному його рядку Косачі щиро раділи.

— Просимо вас, дядьку, до вітальні, на Шевченків вечір, — низько вдарила чолом Леся.

— Спасибі, дочко, спасибі… Най тобі бог дає здоров-ля міцного та щастя рясного. — Короткевич поздоровкався з селянами. — Та й гарно ж у вас!

Вітальня справді мала врочистий вигляд. Попід стінами стояли стільці й табуретки, а між вікнами, на невеличкому столику, зап'ятому донизу занавісками, прибраний барвінком і колосками портрет Тараса Григоровича.

В кутку, на своєму постійному місці, стояло відкрите фортепіано.

Коли всі повсідалися, Леся розставила співаків, востаннє щось шепнула їм настановчо і повернулася до гостей.

— Розпочинаємо вечір, присвячений роковинам з дня народження Тараса Григоровича Шевченка, — оголосила вона. — «Жалібний марш», написав Микола Віталійович Лисенко. — Вона повернулася, сіла за фортепіано, ще раз глянула на співаків, що аж зіп'ялися навшпиньки, і плавко вдарила по клавішах.

Всі слухали стоячи. Багато незлагодженого було в тому співі, але кожного він брав за серце.

Гей! Браття милі!

Батько наш в могилі,

Та на Україні

Слава його не загине!

Бо зостались вічні

Думки ті величні…

Навіть Микола Федорович, у кутиках уст якого весь час блукала ледь помітна посмішка, посерйознішав — стояв, низько опустивши голову.

А спів то дужчав, то затихав, і кожен промовляв серцем:

Звідки ж тебе виглядати?

Чи по степах, чи по лугах шукати?

Чи сокола послати?

Батечку ж наш!

Та вернись до нас!

Та порадь же ти, батьку, нас,

Як без тебе в світі жити Україні

При лихій годині?

…Останній акорд. Леся встала і разом з хором низько вклонилась присутнім.

Петро Антонович приголубив дочку. В очах його блищали сльозинки.

Потім проспівали «Садок вишневий коло хати» та ще кілька пісень, і хористи розійшлися — хто підсів до батьків, хто на вільні стільці.

Почалася декламація.

Читали «Тополю», «Мені тринадцятий минало…». Найбільше зворушив усіх Варчин виступ. Вона вийшла на середину кімнати, обсмикнула спідничку і почала:

Єсть на світі воля,

Та хто й знав?

Єсть на світі доля,

Та хто її мав?..

Лесі, що сиділа біля фортепіано, було добре видно кімнату й гостей. Он Йосип, а біля нього Федоська, за ними Килина Гетьманчукова, а там, у самісінькому кутку, причаїлися сільський парубок Левко, дід Мартин, який завжди першим приходить на Лесині читання, і ще чимало інших селян. Одні слухають, дивуючись, як-то таки можна вивчити такого довгого вірша, інші понуро опустили голови, вражені глибокою правдою Шевченкових слів.

Коли Варка проказала останні рядки, всі разом підняли голови, дивилися на неї, ніби чекали, що ж вона скаже далі, де ж, зрештою, тая правда і чи довго ще шукатимуть її люди? Дід Мартин навіть головою киває— видно, збіглися з його думками Кобзареві слова, зачепили у серці хлібороба найвразливіші струни. Бо сидів, сидів та й упустив непрохану сльозу, сам не помітивши, коли і як вона викотилась. Підхопив сльозу витертим сукняним рукавом, кинув очима туди-сюди — чи, бува, не бачили. І першим обізвався:

— От ніби поговорив з нами Тарас Григорович. Кажете, по Волині він мандрував? То-то й видно, бо ж геть усі наші гадки та жалі списав.

— Так вони, діду, всюди однакові, — обізвалася на його слова Ольга Петрівна, — що на Волині, що на Поділлі чи Слобожанщині.

— Е-е, однакові то однакові, а проте всякий пан ще й по-свойому норовить укусити. Шкода, що мені не привелося здибатися з Шевченком, шкода, а то б ми з ним…

Дід Мартин так і не доказав, бо враз підвівся Микола Федорович і артистично мовив:

— А серед нас же є свідок Шевченкового похорону. — Всі повернулися до нього. — Ольго Петрівно, чого ж ти мовчиш? Анумо, не одставай, — він навіть узяв Ольгу Петрівну за плечі і ніби підняв її. Ніхто цьому не здивувався, бо всім відома була широка приятельська натура Короткевича, його простота й щирість у стосунках.

Ольга Петрівна задумалась.

— То тяжкі були дні. З Петербурга привезли до Києва труну Тарасову і понесли через усе місто… Ольга Петрівна часто зупиняється, добираючи найвиразнішого слова, а перед слухачами постає весняний Київ, невеличка біла церковка над самісіньким Дніпром, біля підніжжя Володимирської гірки, де перепочивав Тарас після тяжкої останньої своєї подорожі рідною Вкраїною.