Николай Олейник - Леся

Тож чи про біленькі хатки має вона співати? Ні! Слова палкого, огнистого слова шукатиме, щоб розтопити цей лід, збудити цю домовину, незрозуміле чому названу життям. Вона, коли б оте слово, гукнула б на весь світ, спрямувала б свої громи на глибокі темниці, де за кованими замками, за товстелезними гратами закута правда людська, вона розбила б мури, і хай тоді ясна-голосна розляглася б у рідному краї пісня, хай квітла б у ньому нова весна-Леся взяла олівець і на звороті конверта, що лежав на столику, поспішно записала кілька рядків, подумала і додала:

Чом я не маю огнистого слова,

Палкого, чому?

Може б, та щира, гарячая мова

Зломила зиму!..

Закінчивши писати, довго переглядала папери, листи, ніби вишукувала в них того палкого, огнистого слова.

Варка справді заслабла. Коли Леся другого дня зайшла одвідати її, дівчина лежала на полу, закутана в якесь лахміття — чи то драний кожух, чи просто витерту до дірок шкуру. В хаті було важке повітря. Косачівна аж похитнулась — так сильно вдарив їй у ніс той сморід.

— Заходьте, заходьте, панночко, — приязно запрошувала Федоська. Вона висмикнула з-під фартуха ганчірку, змахнула на лаві коло столу. — Сідайте отутечки… Варка вчора хотіла піти, та я розраєла. Куди їй? Ледь на ногах стоїть — так вимучила її та клєта хороба.

Леся підійшла до полу, де, зачувши її голос, ворушилася Варка.

— Це ти, Лесю? — кволо обізвалася. — Бач, як мене звело? І де воно взєлося, на моє нещастє? Думала, на весну подамся кудись на заробітки, а тут маєш. — Вона ледь ворушила висохлими, як стовбурці підтятих молодих дерев, руками, силкувалася підвестись.

— Лежи, лежи, Варуню, — зупинила її Леся.

— Ото і я їй кажу — лежи, так ні, рветься, встає, наче хто її силує, — обізвалася Федоська.

— Увечері з батьком приїде Короткевич, то він і тебе огляне. — Леся говорила, а в уяві чомусь поставали найперші дні їхнього знайомства, Варчині пісні, вінки, які плели коло кадуба, мрії… А ще збиралася заробити собі на чоботи й плахту, щоб бути як людські дівчата.

— Як ти виросла, Лесю, — шепотіла Варка. — А здоров'є? Хоруєш? Десь-то вже така наша доля. — Вона не докінчила, болісно скривилась.

Леся прикрила їй плечі.

— Є у вас окріп? — звернулася до Федоськи.

— То чого доброго.

— А в що налити?

Федоська подумала, заглянула під припічок, у судник, де стояло кілька череп'яних мисок, і розвела руками.

— От притьмом нема такої посудини… Хіба, може, в баклагу? — Федоська вийшла в комірчину, і Леся через одчинені хатні двері бачила, як вона порпалася в старих речах, щось примовляючи сама до себе. Увійшла, обтерла з баклаги пилюку.

— Давайте швидше окріп. — Леся скинула пальтечко і закотила рукавця плаття. Федоська витягла з печі горщик, ополоником налила в баклагу окропу, заткнула і подала. Леся розгорнула Варчине вкривання і поклала баклагу хворій на живіт.

— Отак і лежи. А припече — знімеш… Скоро лікар приїде.

— Навіщо він їй? — знову обізвалась Федоська. — Перележить, переохкає, і мине… Господи, коби-то на все зважати, то й жити ніколи.

— Поставте, тітко, більше води у піч. Окріп, як вихолоне, треба буде міняти, — мовила на те Леся. — Я хутко. — Вона швидко одяглася, вийшла, а за кілька хвилин повернулася з чималою грудкою цукру.

— То ви вже за нею, як за панією, доглядаєте, — зауважила Федоська.

— Не знаю, чи дивилася б я так за панною, тітко Федосько. А до людини має бути і ставлення людське.

— Ет!.. — махнула рукою Федоська. — Балачки, та й годі. Бо то таки пан, а то мужик. У панів, кажуть, і кість біліша, і кров ніби не така…

— Кажуть? А ви слухаєте, — з серцем мовила Леся.

— А що, хіба не правда? От ждали тієї волі і діждалися. А далі що? Злидні злиднями… А пан як був паном, так і е.

— Є, — відповіла Леся. — Проте не вічно. Не навічно, чуєте? В містах он уже стають за правду. Та й у селах не те, що було колись.

— Та хіба я що? Господи, хіба я ворог своєму щастю? Хіба в мене не кривавиться серце, як подивлюся на оцих діток? — Федоська раптом обм'якла, куди й поділися її недавня обережність та байдужість. Вона за звичкою підняла фартуха, тернула ним по сухих, набряклих од безсліззя очах і голосно висякалась. — Ви собі тут балакайте, а я піду… Десь наш батько забарився. Пішов зароблене получати та й засидівся. Ти ж дивись тут, Варуню… А ви, Лесю, матері поклоніться від мене, скажіть: у гості ждемо, — кинула вона вже з порога.

— А батько все п'є? — запитала у Варки Леся.

— П'ють. То були перестали і підчуняли трохи, а це за щось полаялись з матір'ю і знов почали… А живіт і справді ніби перестає… Спасибі тобі… то розказуй же, що там у світі…