Николай Олейник - Леся

підстриженого волосся впало на очі. Дівчина звично

одкинула їх назад.

— Не люблю міста. — Вона дістала з невеличкої шкіряної сумки портсигар, відкрила його. — Місто псує людину, вбиває в ній усе найкраще, що вона має від природи. — Шура витягнула цигарку і, поспитавши в Лесі дозволу, запалила. — Та й ти нічого про нього доброго не сказала.

— Так. Живемо в місті, захоплюємося ним, а от писати не пишемо.

— Ну, це не така вже велика біда, колись виправимось. Кого чекаємо, Мих? — звернулася Шура до Михайла.

Не було одного — Нестора Гамбарашвілі. Він мешкав у цьому ж будинку, наймаючи всього-навсього куток, де ледь ставало ліжко і плетена з лози етажерка. Нестор був двома курсами старший за Михайла, проте в університеті його знали майже всі, він приваблював простотою і відданістю дружбі. З Косачами Гамбарашвілі подружив одразу, як тільки вони зустрілися, і одразу ж захопив їх багатим знанням пісенної творчості грузинів, їхніх самобутніх легенд та переказів. Нерідко Нестор весь вечір був у центрі уваги, його з задоволенням слухали не тільки Косачі, а й Лисенки та Старицькі, які мало не щодня одвідували Ольгу Петрівну і її чад.

Батьки Гамбарашвілі не дуже підтримували сина, бо жили скромно, тому літні вакації Нестор використовував для підробітків, жив ощадливо, багато в чому собі відмовляючи. Всі це бачили, знали, а оскільки таких, як він, в університеті було чимало, то й вирішили організувати збирання коштів для допомоги.

Нестор запізнився. Навіть Зюма, який відзначався терпеливістю і спокоєм, буркнув щось невдоволено.

— Друзі, — звернувся Гамбарашвілі, — біля університету демонстрація. Там багато студентів, у приміщення нікого не пускають.

— Які пропозиції? — спитав Михайло.

Всі притихли: справді, як у такому разі діяти?

— Там вирішили, — вів далі Нестор, — коли не дозволяють провести вечір — вимастити ректору дьогтем двері.

Присутні переглянулися.

— Це вже занадто, панове, — Славинський скривився і поправив модне, з синіми скельцями пенсне, яке носив скоріш для фасону, ніж з необхідності. — Я розумію… Але перед нами храм науки. — Він покрутив головою, зморщив носа, наче йому вдарив у ніс той запах дьогтю. — Соромно, панове, — додав.

— А ми й не знали, що серед нас є такі легкодухі, — з погано прихованою іронією сказав Зюма. — Дивуюся, як це пан Славинський не запропонував піти до ректора, впасти на коліна й слізно просити вибачення.

— Ти m'offence, mais qu'importe! — Славинський підвівся, обсмикнув тужурку. — Невже Зюма претендує на незаперечність своїх доказів?

— Я ще нічого не доводив, — заперечив Зюма. — Пропоную: думку Славинського не брати до уваги.

Мовчанка скінчилася. Кожен хотів висловитися, та Михайло враз обірвав розмови:

— От що! Розбалакувати тут особливо нічого. Пан Максим висловився просто необдумано. Моя пропозиція: іти до університету, діяти гуртом.

— Заперечень нема, — підтримала його Шура. Леся мовчки кивнула. В її очах блукала зажура. «Зараз устануть всі, підуть туди, де вже точиться хоча й невелика, все ж боротьба, — думала. — А я? Знову жди, виглядай у вікно, поки прибіжить хтось і п'яте через десяте розповість…»

А друзі вже одягалися. Не поспішав тільки Славинський. Він поволі підвівся, надів кашкета, непомітно для інших крутнувся перед дзеркалом. Прощаючись, знову поцілував Лесину руку, кокетливо усміхнувся і задкуючи вийшов.

— Що за один? — спитала Леся в Шури. — Де ти з ним запізналася?

— Хлопець він порядний, живе в Липках, у графині Трубецької. Доводиться їй ріднею. Та це, бач, не заважає йому знатися з нами і навіть брати участь у студентських товариствах. Дивне в ньому щось є, але нам вигідно мати з таким зв'язок.

— Гляди-но, Шуро.

— Не турбуйся. Ну, я пішла. Бувай…

— Щасти вам, — провела подругу до порога. — Дивися ж за Михайлом.

Шура процокотіла каблучками по східцях, внизу лунко грюкнули двері, Леся, засмучена, повернулася до кімнати. Тут усе ще стояв запах модних парфумів Славинського, змішаний з цигарковим димом. Леся відчинила кватирку. Вона з задоволенням відчула, що товариство добре на неї впливає і що варто частіше отак збиратися, бо стільки всюди відбувається тих подій, що сама за всім не встигнеш стежити. А з її здоров'ям і поготів. Незабаром повернулася Ольга Петрівна.

— То там і Михайло! — здивувалася, коли Леся розповіла їй. Вона йшла повз університет, бачила розгніваних студентів, але не звернула на це особливої уваги. — Що він собі думає? — хвилювалася. — Накликати гнів начальства або підозру поліції простіше простого. А потім? Що буде потім? Звільнення з університету, а може, й арешт… Чи довго в ці жахливі часи?..