Николай Олейник - Леся

— Що, вже натішився? — знову бралася за своє дружина.

— Ну й ну, жінко, ти гірше реп'яха.

Справа, зрештою, набирала жартівливого повороту, бо жили Комарови у злагоді, любили одне одного.

Так було й сьогодні. Леся і Маргарита повернулися, коли бурхлива сцена скінчилася. Михайло Федорович у довгому персидському халаті —єдине, що він дозволив собі всупереч правилам, — сидів з меншими дітьми за столом і смачно посьорбував чай. Ганна Петрівна поралася біля посуду.

Коли дівчата ввійшли, Михайло Федорович, не перестаючи пити, таємниче їм підморгнув. Маргарита, якій був уже знайомий цей знак, одразу збагнула, в чім річ, а Леся ніяково усміхнулася, не знаючи, що їй у такому випадку робити.

— Тато дістали для нас щось цікаве, — шепнула їй Маргарита і хотіла було зайти до кабінету.

— Е, ні, — зупинив її батько. — Сідайте, вечеряйте, а тоді й покажу.

Коли дівчата поїли і взялися за чай, Михайло Федорович сказав:

— Тепер можна. Мати, а прибери-но зі столу та зітри, щоб ніде ні краплини.

— Ми самі, — кинулися малі. Вони миттю поприбирали, постелили скатертину з вишитим посередині променистим сонцем.

— Отак-так, — задоволене потер долоні господар. Він зник у кабінеті і за хвилину вийшов з двома невеличкими, гарно переплетеними книжками.

— Маєте! — поклав серед столу. Це були твори Шевченка.

— Де ж це ви їх? — схопила Леся, відкрила палітурку і прочитала: —«Прага, 1888 рік…»

— Аж он звідки! — радів Михайло Федорович.

— Це ж, вважайте, перше повне видання Тараса Григоровича.

— А перше! — І, прибравши артистичної пози, Михайло Федорович почав:

За горами гори, хмарами повиті,

Засіяні горем, кровію политі

— Ото-то, — не витерпіла Ганна Петрівна, — наче, крім тебе, ніхто й читати не вміє.

Та Михайло Федорович не зважав на дружинине кепкування, читав натхненно, вкладаючи в кожне Тарасове слово свої почуття, надаючи йому якогось особливого звучання.

Сиділи допізна.

— А знаєте що, дівчата? — сказав перед тим, як лягати спати. — Давайте завтра вирушимр в мандри по морю. Тобі, Лесю, це буде надто приємно. Бо як-таки так: жити біля води і не поплавати?

Леся радо згодилася на пропозицію. Прогулянка обіцяла бути цікавою. Одне діло дивитися на море здалеку, а інше — відчувати його з усіх боків, дихати ним, п'яніти од його свіжості та широти…

Неділя. Сонце піднялося рано, здається, раніше звичайного, щоб наситити своїм промінням, своїм теплом усіх, кому ніколи впиватися ним у будень.

Лагідно плещуть хвилі об залізну обшивку пароплава. Сьогодні вони голубі-голубі. З чим порівняти їх? З небом, фіалками?.. Ні, напевне, з волошками. Коли ото зібрати їх у пучок — великий, великий.

Леся стала коло борту, поруч Маргарити, милувалася то морем, де зграями носились чайки, то містом, що відсвічувало на сонці білими стінами.

Далі, далі від нього! Хоч на хвилину дати спочинок нервам. Леся повертається обличчям до сонця, що пестить її волосся, зблискує в ньому, наче спалахує.

— Не стій довго на сонці, Лесю, — каже Ганна Петрівна. — Шкіра у тебе ніжна.

Ну й нехай! Нехай пече, палить, а вона стоятиме — море притягує думки, уяву, її саму. Скільки у ньому руху і заразом спокою! Навіть невгамовна Ганна Петрівна примовкла, слухає, як чоловік розповідає про звитяжні козацькі походи за моря, про галери з прикутими навічно до весел козаками-невільниками.

А хвиля грає, ніби мотають буйними гривами баскі коні, за кораблем стелиться пінистий шлях… Загубитися б у цьому безмежжі, забутися. Не на вічність — на годину, на день, щоб набратися сил — і знову до праці…

Над Акерманом прозора голубувата імла. Вона піднімається з моря. Повиті нею старовинне місто, руїни фортеці, з якою зв'язано стільки подій, здаються ще Красивішими.

— Подамося одразу туди, — каже Михайло Федорович.

За годину, петляючи вуличками, добралися до руїн. Тут починався рівний широкий степ.

— Точнісінько як у Луцьку, — зауважила Леся.

— От чого не знаю, то не знаю, — пошкодував Михайло Федорович. — Чувати про ваш замок чував, а от побувати не довелося.

Напіврозвалені, порослі бур'янами мури вражали суворістю.

— Отут колись перемучилось нашого брата, — мовив Михайло Федорович, дивлячись на розвалені «темні темниці».

— Оце, певне, звідси линули козаки-невільники думами на Україну, — в тон йому Леся.

— Звідси, дочко… Напилися ці мури крові людської та сліз! О, напились! Аж побуріли! — Михайло Федорович, як тільки міг і як дозволяла присутність дітей, картав нехрещених.