Николай Олейник - Леся

До Козятина Лесю проводжала Ольга Петрівна. Вона всю дорогу намагалася розвіяти доччин смуток, розповідала про цілющі властивості лиманських грязей, про благотворний вплив моря і про те, як їй, Лесі, поводитись між чужими людьми.

А та слухала і думала своє, жила іншими почуттями.

«Прощай, Волинь, прощай, рідний куточок. Недоля знов жене мене од тебе…»

Думки, думки… одна сумніша від одної. Мов осінній туман, застилали вони свідомість, неприємним холодком лягали на серце.

А як сіла в поїзд і попливли за Козятином ліси та переліски, аж лячно стало, щось здавило у грудях і гарячим клубком підкотило до горла.

Вона багато наслухалась про Поділля. Тут виростав Кармалюк, — он у тих, певне, дібровах гуляв він зі своїми славними хлопцями, наганяючи жах на панів.

Пригадався давній ярмарок у Луцьку, де вперше слухала від сліпого кобзаря пісню про Кармеля, і жандарм, що гримав тоді на старого. Тепер вона вже знає, за що погрожував жандарм запроторити перебендю в холодну.

…Садки вишневі, біленькі хатки, стрункі, мов сторожа, тополі — окраса й гордість рідного краю; знову бори, зелененькі ярочки, перевиті, мов стрічками, вузенькими стежинками… І все це в прозорому тумані — мареві, такому ж спокійному, тихому, як оті річки, що плинуть серед широких долин, поміж невисоких узгір'їв у невідомі краї, оті густі трави. Здається, ніколи не ходило тут горе, ніколи не схлипував сум, — завше співають соловейки весною, жайвори розсипають над полями дорогоцінні перли.

Проте — це вона вже знала добре — не бракувало тут ні сліз, ні нарікань. І оті біленькі, здалеку такі милі та любі хатиночки, коли глянути на них зблизька, світять злиднями, як і на їхній Волині, на Полтавщині, де вона вже побувала…

Величним видався не бачений досі степ. Він почався, мабуть, уночі, бо вранці, коли прокинулася, — погляд потонув у безкрайому голубуватому просторі. Степ і степ. Хіба десь далеко-далеко на виднокрузі заманячить самотній вітрячок. Сусіди по купе — низькоросла, у два обхвати дама і високий, неймовірно худий чоловік — спочатку пробували заговорити з Лесею, та потім більше не турбували її, пили чай, снідали, розповідали якісь історії. А Лесі хотілося спокою. Кілька разів, прарда, скупо відповіла настирливій дамі і знову поринула в роздуми.

…Одеса прокидається рано. Галасливим кигиканням ненажерливих чайок, цокотом кінських підків по погано забрукованих вулицях і голосами перекупок розпочинає вона свій звичайний трудовий день. З раннього ранку потоком пливуть на базар юрби приїжджих, набирають свої валізи, щоб потім на пляжах усе це пожерти з потроєним апетитом.

Це Одеса курортна. Є ще Одеса трудова — місто заводів і фабрик, численних майстерень, Одеса-порт. Ця не спочиває ні вдень ні вночі. Зміну за зміною виштовхують із своїх захаращених дворів заводи і фабрики, група за групою поспішають понурі й сердиті вантажники»

Хоч і втомилася Леся з дороги, але після обіду пішла з Маргаритою, старшою дочкою Комарових, гуляти містом.

— Воно навіть краще зараз, — згодилися Михайло Федорович і Ганна Петрівна, втративши найменшу надію укласти гостю відпочивати, — і спека вже не така, та й людей більше на вулиці.

Комарови мешкали на Ланжероні. Дівчата вийшли з дому й одразу ж потрапили в людський потік. Іти було важко, і Маргарита запропонувала, коли вже Лесі так забажалося неодмінно сьогодні оглянути місто, — найняти візника. Довелося пристати на це. Ходак з неї був нікудишній, та й нога, чи то з дороги, чи чого іншого, знову почала нити.

Маргарита зупинила однокінного візника, і ось вони, ніби якісь поважні панни, їдуть широкою Дерібасів-ською вулицею. А там, через один-два квартали, що губляться в зелені розлогих акацій і платанів, — море.

— Куди подамося? — питає Маргарита. — До моря?

— Ні, Маргариточко, неввічливо буде, коли ми спершу не поклонимось місцям, де бував Пушкін. Поїхали до його будиночка.

За півгодини зупинилися під високим платаном, коло чепурного триповерхового будинку.

— Гадаю, візник нам більше не потрібен, — звертається Леся до Маргарити, — тож хай собі їде, далі помандруємо пішки.

Підійшли до дверей, Леся навіть трохи прочинила їх, заглянула до коридора. Нічого особливого, але вже те, що цими ось сходами ступав великий поет, за ці ось ручки він брався, надавало будинкові якоїсь принадності.

— Може, й нас надихне на щось путнє, — жартувала Леся.

— В тебе й так гарні вірші, — зауважила Маргарита. — Тато кажуть, що твої поезії навіть Франко похвалив.