Николай Олейник - Леся

Полісся… Ясноводі озера!.. Спокійні в погоду і грізні в бурю гаї!.. Хто не бачив тебе, рідний краю, той не знає, нащо здатна і чим багата наша природа.

Другу добу Леся в Нечімному — ніби в казковому світі. Невеличка хатина, обвішана пучками сухих трав і калини, миліша їй од усього; клокічки — дерев'яні дзвіночки, що белемкають на шиї в худоби і не дають їй загубитися в пущі, — замінили дівчинці звуки фортепіано… Слухала б — не переслухала їх. Особливо коли дядько Левко і Лукаш зганяють товар до обори. Тоді така незрівнянна ні з чим розливається музика лісом, що, здається, глухий почув би її. Грають, стрибаючи з гілки на гілку, білиці, в невидимі легенькі кувадла кують сиві зозульки, голосно вистукують суху деревину дятли… Повітря гуде оводами, комарнею і мушвою. Вони хмарами кишать у болотяних випарах, не дають спочинку худобі. Відігнати їх можна тільки димом. На те дядько Левко і Лукаш розкладають навколо обори вогні з кізяків, а біля самої хижки всю ніч не згасає багаття. На ньому вариться страва, сушиться одяг, тут і гріється дядько Левко, ночуючи надворі біля товару.

А скільки коло тої ватри почуто оповідань та легенд! Уже ввижаються Лесі ті мавки, потерчата, водяники. Сам дядько здається лісовиком… Низенький, з борідкою, в постолах і полотняному одязі, — наче завітав оце до їхнього гурту після цілоденних блукань гаями, сів на зваленому дереві, посмоктує люльку й воркоче, воркоче… Немов той потічок. А от спати не хочеться.

— Дядьку, — питає Леся, — а то правда, що дерево живе? Вдень я хотіла вирізати калини на сопілку, а Лукаш не дав. «Не ріж, — каже, — йому болить…» Чи правда то?

— Авжеж, дитино. Не треба живого різати —є сухе. Бо лісовик розсердиться.

— І що тоді?

— Диви, яка цікава! Розсердиться, і все. Завалить водопої торішнім листям, дорогу перетне стовбурами… Чи ж мало цього?

— А у вас із ним дружба? — не вгаває Леся. Дядько підливає в казанець з коновки води, підкидає в багаття хрусту. Він спалахує, пирскає іскрами, золотить довге волосся, що пасмами звивається з-під старого бриля, багрянцем обдає сиву, аж білу, свитину, постоли.

— Он бачте — дуб за хатою? — показує Левко на могутнє крислате дерево, і всі звертають у той бік погляди. — То гордість лісу. Я врятував його. Купці вже міряли, давали гроші, та я заклявся, що поки житиму, то й він стоятиме. Відтоді і безпечно мені в лісі.

— Ну, а од відьом, од водяників як бережетесь?

— То вже діло інше. Одні хреста бояться, заклинання, а інші зілля не зносять духу. Під вікнами ж недарма в нас мак посіяний — од відьом захищає… А терлич навдивовижу велику силу має, коли його зібрати в ніч купальську.

«Так он чого то в них терлич росте коло порога, — згадала Леся. — І кіл осиковий забитий на подвір'ї…» Вона дивиться через огонь у сутінки, що налягають з усіх боків, і, здається, бачить, як звиваються в півтемряві русалки й відьми, мавки і перелесники та інша лісова, водяна і польова сили.

— А де зимують мавки? — питає Михайлик дядька. Хлопчину теж захопили розповіді. Простягся поруч Лукаша на запашній травиці і мріє, мріє…

— Та де ж? У дуплі верби старої знаходять місце.

Встеляють його листом і порохном м'якеньким та й зимують… Та ви не дуже те до серця все приймайте, бо ще присниться… Цур йому, діти. Ліпше не знати того. От розкажу вам історію… вельми повчальна, для парубків надто ж…

І знову спокійно тече собі розповідь: як сільський парубок запізнався з мавкою, а мати стара — розлучниця злая — супроти того пішла, оженила хлопця на багатій вдові; як жили вони в гризоті щоденній і як лісові духи відомстили за мавку, напустили на селюків злидні та розорили їхнє кубло.

—…Ну, йдіть собі спати, — закінчує дядько, — на сьогодні вже досить… А я подивлюся на бидло. Веди дітей, Лукашу. Чуєш? Гов, Лукашу! — будить він хлопця, що задрімав зморений.

Лукаш прокидається, тре заспані очі, підводиться. Гуртом вони йдуть у шопу, де чекає на них лісове пахуче сіно і де ще довго не змовкатиме перешіптування…

Шопа з трьох плетених із ліщини сяк-так обмазаних стін і низькою стріхою. Четвертої стіни немає, і, коли прокинутись рано та глянути в отвір, здається — пливе все кудись на казкових легких каравелах. Потім, як підніметься сонце і зійде туман, відкривається дивовижна картина: тиховоде, вкрите ряскою озеро, оточене зеленими берегами, за ним — вільшина, а далі ліс, що переходить у густий сосновий бір і тягнеться хтозна-куди… Кажуть, озеро те бездонне. І справді, як випливали на нього човном з дядьком Левком, то яку довжелезну не взяла вона жердину, а дна не дістала. Доточили весло, і все одно не вистачило.