Николай Олейник - Леся

Чудернацьке те озеро. Береги має облудні — так і ходять хвилями під ногами, прориваються, не дають підступити до води. То теж ніби навмисне так зроблено — щоб не длялися люди з-під солом'яних стріх: не зносять їхнього духу русалки-озерянки! І купатись не можна в озерній воді. Хоч і спокійна вона, а вмить затягне баговинням, засмокче…

Сьогодні вони останній день у Нечімному. Вчора сусід дядька Левка Тихін приїхав із Скулина й переказав, що мама веліла вертатися. Жаль! Що ті три дні і ночі? Ще б хоч із тиждень… Щоб походити скрізь, де бувають Лукаш з дядьком Левком. А найперше — круг озера, подивитись на той потічок, що вибігає з нього. Там, кажуть, коли підійти непомітно і причаїтися десь в очереті, навіть уранці можна побачити русалку.

— Михайлику, — шепоче Леся, боячись розбудить Лілю. — Чуєш, Михайлику? Ну й сонько ж ти… Ось я зараз тебе розбуджу. Ти в мене хутко проснешся. Дівчинка підвелась, щоб побігти черпнути водиці й хлюпнути на Мишка, та від подиву аж сплеснула руками: ні Лукаша, ні брата вже не було. Залишились тільки ямки в сіні, де лежали, зібгане стареньке ряденце, яким укривались. От тобі й на! Сама, виходить, проспала… Та де ж вони, невірнії?

Швидко сплигнула на землю, обтрусилась від сіна, що пристало до платтячка, й метнулась до хижки. Нікого. В оборі — теж ні душі. Що за оказія? Невже всі в ліс подалися? Прислухалась: десь недалеко глухо бемкотіли клокічки; мекнуло тихо телятко, до нього обізвалась корова… Коли це — аж стенулось серденько! — заграла сопілка. Голосними її переливами враз наповнився ліс — і співав, гомонів та відлунював. Леся завмерла. Стояла зачарована, легка, готова злетіти на крилах лісових отих співів.

— Го-го-го-го! — покотилося лісом. — Лесю-у-у-у…

— Я ту-та-а-а…

Ті співи та перегуки збудили Лілю. Прибігла — розрум'янена, заспана— і ну:

— Миш-ко-о-о!..

Аж на пальці спинається та витягує шийку. Голосок тоненький, писклявий — одразу губиться в хащах.

— Давай удвох, — пропонує.

І знову лящать перегуки, аж поки на галявину не виходять Михайлик і Лукаш. Обоє в брилях, по пояс зарошені. В руках у Лукаша згорнута кловня, на дні якої ворушиться риба, на поясі метляється ножик і ківшик з лика на мотузочку.

— Де ж ви були? — питає Леся.

— Дядько послав нас ятірці витягати.

— Човном аж он куди плавали, — хвалиться Михайлик. — Ви ще спали, пожаліли вас будити… Зате ось вам що, — і подає букет жовтих і білих лілей. — Покладіть у воду, ввечері повеземо додому…

Після сніданку — по ягоди, а там знову на озеро, дивитись, як зграями низько-низенько шугають дикі гуси й качки, як вишукують собі поживу довгоногі чаплі й лелеки.

— Знаєш, я про це все напишу, — ділиться думками Михайлик. — Оповідання чи й повість… На зразок Гоголевих… Я вже й назву обдумав — «Нечімне». Як гадаєш, добре буде?

— Чого ж, підхожа… Пиши! А я на музику покладу. Як Микола Віталійович «Тараса Бульбу». Гаразд, Ми-хайлику, домовились?

— Згода.

Нуртують у дитячих головах мрії, бринять ніжними співами… І манять кудись, і гукають — де шумливі бори, воркотливі потоки, тиховоді озера…

XVII

Рік за роком — життя. Небагато й спливло їх, а скільки подій… Знов боліла рука — та сильніше, нестерпніше. В її тіло вгризався скальпель хірурга.

«О доле! За що ж ти караєш? За те, що люблю я життя і пісні? Що в серденьку моєму палає любові огонь?»

Підходила до фортепіано, торкала одноруч холодні клавіші — озивались вони жалями.

Чуття виливались у рядки, лягали одна за одною на папері поезії… Горе переплавлялось у спів:

Ждіте, ждіте, любі діти!

Літо знов прилине,

Прийде мила годинонька,

Як зима та згине;

І заквітне ваше поле,

І зазеленіє, —

Знов його весна прекрасна

Квіточками вкриє.

Як ніколи, дорогі були спомини. Місячні ночі… Як тікала самотою в ліс. Вечірні години. Біленькі хатки…

Вже засвітились у небі зорі,

Усе заснуло, заснуло й горе…

Та ні, не заснуло! Крутить їй рученьку… Часами нападала розпука: «Навіщо ці вірші, ця праця дрібна?.. Яка з неї користь? Що я, слабосила, проти горя й недолі?..» Та одразу перечила інша їм думка: «А може, мій спів, щирі слова розважать хоч на хвилину кого?» І прибувало снаги; забувши болі й тугу, Леся сідала за працю.

Вже тих поезій набрався добрий десяток. А коли закінчили перекладати «Вечори на хуторі біля Диканьки» Гоголя, Михайлик порадив:

— Давай, Лесю, пошлемо до журналу.

Обом ця думка сподобалась. Матері так само.

— Я й підкажу, куди саме, — обіцяла вона. — Є у Львові журнал «Зоря». Туди й пошліть.