Николай Олейник - Леся

Накопала коріння

З-під білого каміння,

Іще корінь не вкипів,

А вже козак прилетів, —

приспівує Варка.

— Ти б і мене навчила, — просить подругу Леся.

— То слухай… А то, коли хочеш, підемо в суботу на сватання. До Марисі Глущучки прийдуть свати.

— Звідки?

— Аж із Білина. Підемо? Це недалечке. Всі дівчата там будуть… Я вже й приспівів їхніх навчилась. — І з сумом у голосі: — Мене теж за дружку взяли б, та мала виросла і платтє не нове.

Зажурились обидві. Повтикали кілочки, якими борозенки для насіння робили, сіли.

— Нічого, Варуню, плаття я тобі дам.

— Щоб дома лаялись? Я так не хочу. От зароблю — тоді, як мати куплєть, носитиму.

— Ш, ні… твоїй матері я скажу. А плаття ще гарне, вишиване. Мені його торік бабуня на іменини подарували.

Подруга дивиться на Лесю скорботно-лагідним поглядом і ніби аж промовляє. Так уже хочеться їй того плаття! І боїться: бо що ж мати скажуть? Випросила? Ю, так не можна. Хіба що Леся справді піде до них і пояснить…

Прибігли Павлик з Антоном, принесли малесеньку вишеньку.

— Он там біля сажалки викопали… Давайте посадимо.

— Ай справді, — захопилась Леся. — На клумбі, що під вікном. Розростеться, будуть пташки на вишні співати… От добре! А ти, Павлику, збігай до кадуба, набери відерце води — одразу й поллємо.

Посадили вишеньку, а Варка й тут знайшла що заспівати. Поливала й приказувала:

Скопаю я грядочку

У вишневому садочку,

А посаджу вишеньки!

Не вродила вишенька,

А вродили ягідки.

— Яка-бо ти. Варко, співуча.

— Інак не можна. Мати кажуть, що то не дівчина, котра співати не вміє.

— Ось почекай трохи, я зараз. — Леся побігла в хату і за хвилину вернулася з олівцем та зошитом у руках, — Ти співай, а я буду записувать.

— Навіщо їх записувати?

— Бо пісень дуже багато, не запам'ятаєш усіх.

— А я пам'ятаю. Всі, котрі в селі е, пам'ятаю. Гріє весняне сонечко, щебечуть пташки, пахне молодим листям, а дівчатка сидять собі на травиці та наспівують стиха.

Ну й літо ж видалось! Таке на Волині рідко буває. Сонця того, зелені, співів. І навіщо ті зими та осені? Цвіли б сади, витьохкували соловейки… зріли б ягоди — черешні, вишні, позьомки… Як от зараз, приміром. Досить лишень злізти з воза, ступити кілька кроків у ліс — і хоч нагрібай тих суниць. Скоро й малина поспіє. Там, у Скулині, кажуть, її повно-повнісінько. А вже тітка Килина напевне те знає. Не буде ж вона так говорити…

Леся лежить горілиць на запашному свіжому сіні, заклавши під голову руки, і думає. Порипує, перевалюючись на вибоїнах, віз, попирхують коні, аж луна йде лісом, а їй любо-прелюбо… «Все блукаю я по ріднім краю».. гаю…» Поруч сидить Михайлик, задумливо жує травинку. Відкусить — виплюне. Удає з себе дорослого. Побув трохи в Києві і думає — велике щастя. Вона теж поїде. І наздожене його. З мови вона й так попереду. Шмецьку вже знає» французьку почала, польська їй зовсім легка. А в Києві підучить історію, літературу. Це їй наймиліше — література й історія. Читала б, слухала легенди та міфи. Скільки там цікавого!..

І пісні. Це теж історія. І про турецьку неволю в них, і про Хмельниччину, Кармалюка, Бондарівну…

— Мамо, давайте до тітки в Білин заїдемо, — пропонує Леся.

— її, доцю, немає, до Львова поїхала. Жаль. А то б завітали — Білин по дорозі — пісень послухати. Скільки їх знає тітка! Купальських, весільних, зажнивних. «Ой не мила нам та вечеронька, не мила, утомила нас та панська нива», — співала, як була в них.

— А дядько Левко теж уміє співати, мамо?

— Не доводилось чути. А чому це тебе цікавить?

— Так… Дуже люблю слухати пісні.

— Левко — той ні, співати не мастак, — обзивається візник, — розказувати він майстер. А от небіж його, Лукаш, диво — не хлопець! Де тільки навчився! На сопілці так виграв, що кращих вам музик не зиськати.

Що ж? І то гаразд. Вона давно хотіла послухати справжню гру на сопілці. Що за чарівний інструмент! Шматочок дерева, а такі ніжні мелодії. Кажуть: якщо ота з калини вирізана дудочка та повисить на вітрі під стріхатою хатою — голос у неї дзвінкішим стає, мелодійнішим.

— Мамо… — знову звертається Леся і змовкає.

— Що тобі?

Скільки тих бажань, що хто його зна, з котрого й почати!

— Купиш мені… сопілку?.

— Дівчатка ж на сопілках не грають, — сміється Ми-хайлик.

— А я гратиму… Навчуся і буду грати. Купиш, мамо?

— Та куплю вже, куплю… Попросиш дядька Левка — він тобі зробить.

Розмовляють про те, про інше… Обабіч дороги стіною стоять предковічні дерева, шепочуть галуззям, а над ними — блакитне, як суцвіття пролісків, безхмарне небо.