Николай Олейник - Леся

— Мам, а де ж Микола Віталійович? — питає Ми-хайлик.

— На сцені, з хором.

— Коли вже той початок?..

У театрі жодного вільного місця. Погляди всіх звернені на сцену, хоч вона ще й закрита важкою, малинового кольору завісою.

Поволі гасне світло, стихає шум людських голосів, і — нарешті! — концерт починається.

Це була дивовижна картина. Як тільки з-за лаштунків вийшов і легенько вклонився Микола Віталійович, у залі прокотилася хвиля оплесків. Лисенко стояв поперед хору в чорному фраку з білосніжною краваткою і ждав, поки стихне гомін. Композитор був спокійний, зосереджений, і саме це, мабуть, додавало публіці азарту. Спочатку підвелася гальорка, потім ложі й партер — і ось весь театр стоячи вітає Лисенка. Микола Віталійович знову вклонився і трохи відійшов убік, звернувши погляд на хор.

Леся, звичайно, не могла бачити того, що не всі були в захопленні. В центральній ложі демонстративно мовчала губернаторська свита і дехто в партері — більше військові. Та ніхто на них не зважав. Не стихали оплески, лунали вигуки, аж поки Микола Віталійович не підійшов до фортепіано. Тоді все враз ущухло, заспокоїлось, ніби й не вирувало тільки що. Звичним рухом Лисенко відкинув поли фрака і сів на стілець. На мить він замислився, а потім, трохи схиливши голову, мов прислухаючись до власної думки, рішуче, енергійно вдарив по клавішах. Це була увертюра до «Тараса Бульби».

Пролунали вступні акорди, і хор урочисто підхопив мелодію. Війнуло роздоллям широкого степу, гордим духом козацької вольності… Пісня гриміла, дужо билася під склепінням театру, і здавалось, от-от вирветься з тісноти й полине між людом.

Леся водила зачарованими очима, зупиняючи погляд то на Лисенкові, то на хористах — переважно молодих, у яскравому національному вбранні. А коли непомітно, якось надто вже швидко, згасли останні звуки і раптом гучно вибухнули оплески, вона аж здригнулась.

Петро Антонович, не менш зачарований піснею, мовчки поклав на Лесине плече руку, та швидко зняв її і теж заплескав у долоні.

Не встигав Лисенко одійти від рампи, як знову змушений був повертатися, дякувати публіці. Зрештою, коли в залі трохи затихло, він швидко сів за рояль і почав грати «Тройку»… Залились голосним співом дзвіночки… Зашуміли назустріч вітри… Понеслася у завихрений простір тройка. Ні обігнати її, ні зупинити.

Затим — колядка з «Різдвяної ночі»…

«Вечірній дзвін»…

«Хлопці-молодці»…

І ось, мружачись од яскравого світла, на сцену вийшла Ольга Олександрівна. Червоні чобітки, рясно вишита українська сорочка, на грудях разки дрібненького, мов калина, намиста. Синя запаска щільно облягла тонкий стан.

— Мамо, поглянь, тьотя Оля, — зашепотів Михай-лик.

На нього цитьнули, бо в настороженій тиші віддавався найменший звук. Ольга Олександрівна легенько кивнула чоловікові, що сидів за фортепіано, і в залі полинуло:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть.

Чомусь згадалось Колодяжне — у вишневих садках та в пташиних піснях, тихі сільські вечори і, як Лесі здалося, зовсім недоречне: «Гуси, додому! Вовк за горою?» Усміхнулася згадці…

А співачка чарувала голосом. Вона була не такою, як завжди, як удома, — трохи наче байдужою, — пломеніла, жила піснею. Тільки-но щебетала, звеселяючи душу, мрійно кликала в ясну далину, а це вже смутком-журбою сповиває серденько, бо ж.: «…молодість не вернеться, не вернеться вона». Пісня дуже сподобалася Лесі. І в них у Луцьку є таке місце на Стару, де в^жуть човни. Там кілька верб схилилося і миють у воді свої зелені коси. Водиця чиста-пречиста, глянеш у глибину — і видно, як там гуляють маленькі рибки, гойдаються стебельця лілей. «А зараз, певне, там пусто й голо, — подумалось. — Треба буде, як повернусь, одвідатн…»

Концерт закінчився. Публіка довго не відпускала зі сцени Ольгу Олександрівну, аж поки вона щиро не зізналася, що втомлена і просить вибачення.

Хор виконав ще кілька пісень на прохання слухачів. Останніми йшли «Думи». Леся знала слова пісні, проте ніколи не думала, що стільки в них сили. Мелодія сповняла серце величчю, підносила на дужих крилах, як вітер билину.

…В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну…

Зал зачаровано слухав. Ш слова, ні звуку… Тільки за оксамитовими портьєрами генерал-губернаторської ложі невдоволено покашлює його превосходительство. Що діється з ним — не розгледіти в темряві, але, видно, не до душі йому пісня. «Ну і нехай! — радіє Леся. — Аби всім до вподоби. Хай зна, як забороняти…» Глянула на батька, ніби шукаючи підтримки. Звичайно, він такої ж самої думки. Дома вона запитає його, переконається.