— Ходить гарбуз по городу, питається свого роду: ой чи живі, чи здорові ще родичі гарбузові?
— Живі, живі ще й здорові! Того й вам зичимо! — відповіла Ольга Петрівна.
— Дізнався, що ви тут, і поспішив одвідати. Старицький ніжно цілував жінкам руки і весь час усміхався стримано, здавалося, самими тільки очима.
— Як ви посвіжіли, Михайле Петровичу, — сказала Ганна Іванівна, — помолоділи.
— Щедрістю нашої чарівниці-природи, рай його батька! — кинув свою улюблену примовку Михайло Петрович. — Вона, матінка, хоч кого на ноги поставить.
Він недавно повернувся з Поділля, куди щоліта їздив відпочивати з сім'єю, і був у тому особливому настрої, який викликають у нас відвідини рідних з дитинства місць.
Розповідав дотепно, барвисте, як взагалі умів викласти будь-яку пригоду чи історію.
Зайшов Петро Миколайович.
— Одразу видно, що Старицький приїхав. Чути на весь дім.
— Чути? То й добре! Хай чують! Хай знають: ще не вмерло наше слово — живе й буде жити! Оце ще коли б сюди Драгомана, то й сам чорт не страшний був би. — Він запитливо глянув на присутніх і по-змовницькому додав: — У відповідь на височайший указ 3 я посмів сочинити цей опус. — Михайло Петрович сів до столу і розіклав рукопис. — От, маєте… «Тарас Бульба». Ліб-ретто майбутньої опери, її неодмінно напише Микола Віталійович.
— А прочитайте-но, Михайле Петровичу, трішки, — попросив Солонина.
Старицький подумав хвилину, перегорнув кілька сторінок і зупинився.
— Хіба що оце.
Малі принишкли, заслухались. Леся сиділа поруч матері за столом, зіпершись підборіддям на руку… Один за одним оживали в пам'яті епізоди великої епопеї: козацькі походи, бої зі шляхтою… Зрада Андрія… Смерть Остапа і самого Бульби… Згадалася поїздка в Дубно, і чомусь одразу, мов із туману, випливала Оленка, згорблена постать бабусі, в котрої тоді ночували. «Зачинили синочка мого, в тюрму посадили…» — ніби над вухом, щойно сказані, пролунали слова. Леся аж оглянулася, проте нікого чужого в кімнаті не було. Мати, Ганна Іванівна, Петро Миколайович, дівчатка — всі захоплено слухали Михайла Петровича.
— Яв захопленні! — першою порушила мовчанку Ольга Петрівна, коли Старицький закінчив читати сцену. — А Микола Віталійович знає?
— Знає. Вже, каже, увертюру написав… Ну, а як же молоде покоління? — раптом запитав Старицький. Він злегенька пригорнув Лесю, що стояла поруч, біля матері, ніжно погладив по голівці. — Чим живемо? Хлібом-сіллю?! Молодчина! Швидка. Відразу знайшлася. А напам'ять що знаєш?
— Багато.
— Он як! За це тобі цукерок, найсолодший.
— Ми теж знаємо, — застрибали дівчатка. — І нам цукерок.
— На всіх у мене не вистачить, — глянув на дочок Михайло Петрович, — а коли так, влаштуймо конкурс: хто найкраще прочитає, тому й гостинець найліпший. Жюрі прошу зайняти місця. — Він швидко розставив стільці, посадив жінок, Петра Миколайовича, а сам узявся керувати концертом.
Першою зголосилася Люда. Вона голосно прочитала «Причинну» і одразу ж почала «Мені тринадцятий минало…», та Михайло Петрович зупинив її:
— Досить, досить, голубко. Так ти в мене всі гостинці виманиш. І взагалі — Старицькі, сьогодні помовчте. Вас я і вдома наслухаюсь.
— Тоді я! — попросила Шура.
— Це інше діло.
Шура декламувала уривок із «Русских женщин» Некрасова. Леся вже слухала її, проте й цього разу, як і раніше, не могла стримати хвилювання, що народжувала в ній розповідь про гірку долю засланців.
Прости и ты, мой край родной,
Прости, несчастный край!
И ты… о город роковой,
Гнездо царей… прощай!
Які знайомі, близькі серцю слова! Як і в її «Надії»…
Рідний край, нещасний край— Степ, могилки… синій Дніпро…
Шура декламувала:
Мороз сильней, пустынней путь
Чем дале на восток;
На триста верст какой-нибудь
Убогий городок.
Зато как радостно глядеть
На темный ряд домов,
Но где же люди? Всюду тишь,
Не слышно даже псов…
Саме такий поставав перед нею Сибір — безлюдний, холодний, суворий. А як же там людям? Як тіточці? І знову здалося: крізь заметілі дивляться на неї затуманені слізьми тіточчині очі. Дивляться і наче промовляють: «Ні долі, ні волі у мене…»
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна, —
це вже читає вона, Леся. Затихли оплески, адресовані Шурі, і якась незнана сила вивела Лесю на середину кімнати. Слова самі вириваються з уст — спочатку тихо, несміло, а далі дужче, голосніше…
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Читать дальше