Николай Олейник - Леся

Чим би його допомогти Варці? Не раз над цим думала, шкодувала, що не взяла з собою копилки. Там, певне, вже рублів кілька набралося. Коли не все, то половину можна було б віддати. На новорічні подарунки ще збереться, а Варці на каптан якраз вистачило б. Бо так уже вона задивлялася на її вбрання та допитувалася, почім купляли, що жаль проймав. А то, видно, не витримала. Це як вони під вербами біля кадуба сиділи й читали. Слухала-слухала і раптом: «А дай-но, Лесю, я поміряю твою спідничку».

Бідна вона.

…Од мрійних думок про мавок поверталася до буденного. Слухала жалі селянські, пісні про зрадливую долю — і щось нило всередині, у грудях.

Гей, та виріс я в наймах, в неволі,

Та не знав я долі ніколи.

Та гей… —

співали парубки, йдучи на гуляння. Вразливий той спів тужив над селом, тягарем осідав на серці.

Леся щойно повернулася з гойдалки, розпрощалася з Варкою і сіла в дворі на колодах. Сутеніло. Кілька разів прибігала Ліля, кликала вечеряти, поки й собі не вмостилася біля сестри. Віддалилася й стихла пісня, і тоді виразнішим став скрип журавля над колодязем, брязкання відер, мекання овець на оборах.

Зненацька серед цього звичного гамору пролунав дитячий зойк.

— Ой мамочко… не буду… не буду… Леся здригнулась: кричала Варка.

— Ти, холеро, ще й плакати? — надривалась Федоська. — На ж тобі, на… а щоб знала.

Леся залишила сестру й метнулась на крик (Варчина хата — через двір). Федоська тримала дочку за руку і, раз по раз приказуючи, била скрученим рушником.

Дівчина звивалась з болю, намагалась обняти матір за ноги, а та ще дужче злилася.

— Оце тобі не слухатись… Ось тобі гулєннє.

Не тямлячи себе, Леся кинулась виручати ровесницю.

— Не бийте її!.. То я підмовила… Не бийте! Жінка завагалась і випустила Варчину руку. Леся схопила подругу в обійми, цілувала і мало сама не

плакала.

— Ходімо до нас, Варочко… В нас ночуватимеш…

— А то чого вона має по чужих хатах длєтись? — знов обізвалась Федоська. Вона стояла, все ще тримаючи напоготові рушника, хоч на лиці і в очах її помітний був розпач.

Прибігла Ольга Петрівна з Михайликом і меншою донькою.

— Що тут у вас? Леся крізь сльози розповідала. Федоська не витримала, схилилась на ворину, захлипала безгучно, здригаючись.

Ольга Петрівна заспокоювала її, умовляла.

— Чи я не мати їй? — зрештою обізвалася жінка, витираючи брудним, тим же, яким лупцювала дочку, рушником сльози. — А що я зроблю?.. Терпцю вже немає. Хоч живцем лізь у землю. І нагодуй їх, і взуй… Де ж його взети? Той, — вона показала на клуню, де, мабуть, був чоловік, — ядуха проклєтий, все з дому та з дому тєгне… Даруйте, тільки дочка ваша най не водить Варку. В неї робота, малу он глєдіти нікому.

— Вона й так усе робить, а ви тільки б'єте, — відповіла Леся.

— Помовч, доню, — сказала Ольга Петрівна. — А дитини не варто бити, цим її, Федосько, не навчите.

З прочинених хатніх дверей вирачкувало замурзане по самісінькі вуха дитинча і, чіпляючись за одвірок, зіп'ялося на тоненькі рахітичні ніжки. Федоська підхопила його на руки, почала обтирати подолом личко.

— Моє маленьке… Всі про неї забули. Скоро Моня прийде, поп'єш і спатоньки лєжеш.

Шби нічого й не сталося, не було ні бійки, ні сліз. Жінка пестила свою найменшеньку, примовляючи та прицмокуючи її в щічки.

— Та й чого ж ми стоїмо? — збагнула вона. — Господи… Забили голову оці дітлахи, що не знаєш і на якому світі жиєш. Прошу до хати… Варко, а клич-но панєнок і панича в гості.

Ольга Петрівна завагалася, почала було відмовлятись, а потім таки пішла.

В хаті стояла півтемрява. Біля мисника роїлись мухи.

Федоська запалила і поставила на припічку, під комином, тріскучу скалку. По долівці, стінах заплигали тіні.

— Як у вас душно! — зауважила Ольга Петрівна. В неї починало стукотіти в скронях, хотілось на свіже повітря, але одразу виходити незручно.

Хазяйка, посадивши малу на піл, внесла і поставила на стіл миску вишень.

— Куштуйте… свої. Воно б годилося не цим пригощати, та вибачайте…

— Дякую, дякую, — заспокоювала Косачева, обережно, за корінці витягуючи ягідки.

— Оце коб мені Варку десь влаштувати, — вела далі селянка. — Хоч за харчі й яку-небудь лахманину… Та де там! Здорових он скільки. А воно недолуге…

Діти стояли мовчки, ніби й не було їх в хаті. Леся і Варка все ще трималися пари.

— Хай Варка зайде, я дам їй хіни од хвороби, — мовила Ольга Петрівна і встала, — а про службу треба подумати. Може, в няньки? Вона дітей любить?