Николай Олейник - Леся

Поза хатою, минаючи обору, щоб, бува, не зустрітись із куховаркою — вона ночувала надворі, — добралась до пастівня, постояла в нерішучості і, не тямлячи себе від страху, подалася стежкою, яку запримітила ще вдень, коли ходила до озера. Висока густа трава бризкала росою, приємно остуджувала гаряче від хвилювання тіло. По небу блукали сиві хмари. Вони то заступали жовтий молодик, від чого бліді тіні повільно котилися полями, то випускали його, і тоді м'яке сяйво розливалося над землею. Зітхав легенький вітерець між галуззям.

Ось і узлісся. Шд ногами затріщав дрібний хруст,! його тріск легенько покотивсь між деревами. В кущах, що темними купинками підступали до стежки, застогнав пугач…

Леся здригнулась і зупинилася. Колодяжного не було видно, гінкі тополі ледь бовваніли в місячному світлі… «Може, вернутись?..» — спало на думку. «Як, не побачивши мавки?» — заперечував інший голос. Кому він належав — не знала, лише відчувала в собі якусь роздвоєність. Одна Леся нестримно поривалася вперед, а інша зупиняла її.

Перемогла все ж таки перша. Підкоряючись їй, Леся перехрестилася і сторожко ввійшла в ліс. Кісники їй розмаялись, чіплялись за гілки, та дівчинка цього не відчувала, пробиралась від стовбура до стовбура… Нарешті перед нею відкрилося невеличке лісове озерце із тихим плесом. Блищало воно — спокійне, сонне. Могутні дуби, що росли біля нього, мовчки милувались своєю вродою. «Отут і ждатиму, — вирішила Леся й щільно притулилась до дерева. — Вони найбільше люблять купатися в місячні ночі».

…Чекала, а нічого не бачила. Понуро стояли в задумі дуби, кричало, наганяючи страх, нічне птастві, і хоч би тобі на сміх що привиділось. «Видно, погане я місце вибрала: близько до села й до узлісся. Зайти б далі, та заблудити можна», — міркувала Леся. Щеміли пожалені кропивою ноги, липла до тіла мокра спідничка, хотілось присісти, зігрітися… «А дома, певне, шукають… Мама й Михайлик бігають, кличуть, — снували думки. — Та де там! Вони собі сплять… Але чому ж нічого немає? Чи то ніч така видалась, чи що інше?»

Затихла молодь на вигоні. Заспівали перші півні. Леся постояла трохи, все ще сподіваючись побачити мавку, а потім нехотя, оглядаючись на озерце, пішла назад.

Коли виходила з лісу, щось людським голосом закричало над головою, зашелестіло в бур'янах, залопотіло. Заклякла на місці, а потім, отямившись, щодуху кинулась додому.

XII

Швидко минали дні. Леся нікому не розповідала про свої нічні пригоди, тільки ходила мов зачарована. Бачила тую мавку, високу на зріст, з гарним округлим лицем і довгими косами, що хвильками спадають на плечі, на груди… Одяг мала прозорий, крізь який просвічувало утле тіло… То купалась безгучно в прозорім лісовім потічку, то забавлялась, гойдаючись на тонких березових вітах, то легко, немов на крилах, бігала горами й долами, аж розвівався їй одяг, рвала квіти і заквітчувалася ними…

Як жаль, що нема фортепіано! Поклала б усе це на музику, грала б і грала — безперестанку… Музика завжди повертає бадьорість. Та й не лише тому. Скільки тут чудових мелодій! Вони бринять у серденьку голосними солов'їними переспівами, срібними жайворонковими дзвіночками.

Десь тут була подоляночка,

Десь тут була молодесенька…

Одну за одною відкладала у пам'яті, берегла пісні, як найкоштовніший скарб. «А Михайло Петрович радив записувати», — спав на думку недавній лист від Драгоманова.

Випросила кілька аркушів паперу, зшила його і занотувала всі, що знала, пісні. Ще й Михайлик додав трохи.

Це було куди кориснішим від щоденної біганини. Мама — й то похвалила! Навіть попросила змальовувати для неї найцікавіші узори, що не так уже й важко;

Варка, Йосипа Пирогового, знає, у кого в селі найкращі рушцики.

Ну й бідова та Варка! Тоненька, пожовкла від пропасниці» а метка, мов козеня. Щлий день вертілася б дзигою, і ноги їй не болять. І на город — по бур'ян для кроликів, і до сажалки — по ряску для качок, і на гойдалку — скрізь устигав. Коли б не оте мале на її шиї — хтозна-що б видумувала. А то й забавляй його, і дивися, щоб піску в рот не гребло… Морока, та й годі! Вже скільки Леся просила Федоську, Варчину матір, частіше відпускати її гуляти, — де там! Слухати навіть не хоче. «Вам, — каже, — панно, вільно гулєти, бо є за ким. А Варці, коб ви те знали, вже зароблєти пора. Дівка… Хто на неї приробить? Нехтолиця отой проклє-тий, п'єниця невсипущий?» Це вона про чоловіка так, про Йосипа» Варчиного батька… Шкода його. «Слабий», — каже Варка. А люди подейкують, нібито жінка звела так, аби не пив та не длявся без діла… Мо', воно й правда, бо Леся сама не раз чула, як Федоська взивала чоловіка неподобними словами, ще й проклинала: «А бодай тебе заглумило!.. Щоб ти скопитів!.. Ось я тобі!»