Николай Олейник - Леся

— Чуєш, Михайлику? Як повернемося додому, зробимо такого човна і подамося… до Києва, потім у Канів, на Тарасову могилу, гаразд?

Михайлик дивиться на сестричку насмішкувато.

— Вигадаєш… Хіба ж наш човен стільки вдержиться на воді?

Як вона про це не подумала? Полонила її Дніпрова краса, зачарували оті далекі гаї, що ледь мріють на обрії, рутвяні луки з дзеркалами старих річищ і верболозами.

— Мамо, а чого ми не живемо в Києві? Що їй сказати? Це питання не менше хвилює і Ольгу Петрівну, а от вирішити його вони з чоловіком не можуть. І, мабуть, тому, що він у немилості в начальства. Інші давно вже обжилися собі на місці, а вони й досі не мають постійного кутка…

— Всі не можуть тут жити, донечко. Колись і ми будемо.

— Хай тато приїздить, і зоставаймося. Йому ж там скучно без нас?

— А ми хутенько й подамося назад, будемо усі при купці.

Так не хочеться. Вона ще не роздивилася як слід міста. «Ліпше помовчать, а то мама справді почне поспішати», — міркує Леся і зводить розмову на інше.

Находились досхочу. Повернулися стомлені, переповнені вражень.

Микола Віталійович Лисенко і його дружина Ольга Олександрівна чекали їх уже з годину.

— Оце так гості! — почав жартома докоряти Микола Віталійович. — Не встигли приїхати — вже й не знайдеш їх.

— Малі не дають посидіти, — виправдовується Ольга Петрівна. — То туди ходімо, то туди… І майже весь день згаяли…

— Ану ж бо, де вони, ті малі? Дітей покликали до вітальні.

— Ольго Петрівно! Та як же вони виросли! — захоплено вигукнув Лисенко, коли Михайлик і Леся, мружачись од яскравого світла, несміливо переступили поріг. — Ні, ви подивіться, Петре Миколайовичу… Що зріст, що врода…

Лесею тим часом зайнялася Ольга Олександрівна. На її прохання дівчина декламувала «Русалку» Міцкевича, час від часу зиркаючи на матір.

Микола Віталійович мимоволі заслухався. В голосі дівчинки було стільки зворушення і натхнення, що його серце забилося схвильовано. Коли Леся скінчила, він підійшов, поклав на її плічко широку долоню і поцілував у чоло.

— Молодчина. — Взявши Лесю на руки, Лисеико сів на дивані. — А ще що ти знаєш?

Леся засоромлено мовчала, перебирала пальцями кіску.

— Вона й грати вміє, — похвалився Михайлик.

— Та невже? На фортепіано? — щиро дивувався Микола Віталійович. — Ану ж, ну. — Він переніс Лесю на стілець перед фортепіано і зупинився, чекаючи, що буде далі.

Леся подумала хвилинку, звично взяла акорд і плавно почала «Хлопці-молодці». Лисенко підійшов до Косачевої і мовчки потиснув їй руку. У виразі його обличчя були і подив, і замилування.

Леся скінчила грати, жінки голосно заплескали в долоні, а Микола Віталійович ледве стримував сльозу, що несамохіть викотилася. Він теж зааплодував.

А Леся знову заграла. Товариство додавало їй снаги і сміливості. Рученята легенько перебігали по клавішах, дівчинка грала й грала, викликаючи з пам'яті напівзабуті, давно розучені мелодії. Краєчком вуха дослухалася до розмов, ловила уривки фраз, та мало над ними задумувалась. Але раптом вчулося їй знайоме ім'я. Стишила гру, збилася з ритму і зрештою перестала зовсім… Так, говорили про тіточку. І яку ж страшну звістку принесли Лисенки! її кохану тіточку Оленочку заслали в далекі, незнані краї, де й сонце світить по-іншому, де на кожному кроці на людину чатує смерть.

«…Тіточко, люба моя», — кликала в думках Леся. Згадалися розповіді Ганни Іванівни, Шура, смерть її батька… Все це так вразило, що Леся непомітно залишила дорослих.

Другого дня Леся нездужала. Вночі жахалася страшних привидів, які, здавалося, кишіли в темряві, а вдень усе нагадувало їй про тіточку. Ще оті фотокартки на стінах, з яких усміхаються великі, розумні тіточчині очі. Хоч би познімали їх. «Хто ж мені пісень заспіває тепер?.. А ще збиралися разом до гаю — слухать пташок, збирати ягоди…»

— Матусенько, їдьмо додому, — прохала.

Ольга Петрівна й господарі, як могли, розважали її, та дівчинка більше відмовчувалась. Довелося Косаче-вій так-сяк закінчувати справи і поспішати до Луцька.

Дорога трохи розвіяла Лесину тугу. Проте ненадовго. Вдома, як тільки побачила Шимановських, — Павлик і Антін уже були з матір'ю в Луцьку, — це почуття оволоділо Лесею з повною силою. В пам'яті оживали тіточчині розповіді, палкі пісні, що їх співали вечорами. Вони бриніли, ятрили душевну рану. Леся ненавиділа тих далеких людей, які осиротили Антона й Пав-лика, забрали тіточку. То ж вони, видно, вкоротили віку Шевченкові… А що, коли й тіточку жде те саме? Декабристи… Серед них і Яків, материн дядько. Ніхто, мабуть, звідти не повертається.