Вона готова була вступити в двобій з катами. Тільки ж далеко той Петербург. А до Сибіру їй взагалі не дістатися. Це аж там, де сходить сонце, за лісами дрімучими, за високими горами… Згадувала Кармалюка. От мати б його силу й хоробрість. Пішла б, відшукала дорогу їй людину, визволила. Вона ж, бідна, му читься там, тільки й надіється, певне, вернутись до рідного краю-Думки, мов ті хмари перед грозою, клубочились, туманом повивали свідомість. Наче спалахи блискавок, рядки нанизувалися разками добірних слів… Погля нуть іще раз на рідну країну…
Навколо темрява, ніч. Зморені денними клопотами, сплять тато й мама, щось незрозуміле бурмоче спросоння Михайлик. Тільки од неї все відлітає, ніщо не цікавить. Навіть книжки, що накупили в Києві. Хотіла було читати ввечері, та рядки плутались, і на кожній сторінці з-поміж них дивилися зажурені тіточчині очі. Сліз у них не було — тільки туга й біль. І бажання поглянуть іще раз на синій Дніпро… на степ… могилки, серед яких білоголовим дівчатком промайнуло дитинство, де вперше народились палкі гадки.
Щось нестримне охопило дівчинку. Воно несло її, мов вітер билиноньку, в край далекий, суворий. І не хтось то вже сумував по Вкраїні, а вона, Леся… Ні долі, ні волі у неї, тільки надія гріє зболіле серце… Надія вернутись! Там жити чи вмерти — їй однаково. Аби на своїй, на рідній землі.
Коротка літня ніч танула. Звичною метушнею на вулиці народжувався день. Він прийшов непомітно, викупаний у росах, — свіжий, принадний. Лагідно заглянув у вікна, дихнув прохолодою, змив тривожну дрімоту. Леся підвелась і сіла на ліжку. Від безсоння важкою здавалась голова, проте ні біль її, ні втома не заступали думок. Вони були ясні, хоч і безрадісні.
Нечутно Леся підійшла до столика і, щулячись від ранкової свіжості, поспішно почала записувати:
Ш долі, ні волі у мене нема.
Зосталася тільки надія одна
Надія вернутись ще раз на Вкраїну..
Не помітила, як до спальні зайшла і стала позаду мати, — писала й писала, мережила рядочками папір. Лише як на плече лягла материна рука, обернулася — Мені страшно, мамочко… А що, як її закатують..
Не вернеться тіточка. — Леся горнулась до матері, тремтіла. Проте в очах її не було ні сльозинки — тільки розпач, і жах, і пекучий, немов сіль на рані, затамований біль. Ольга Петрівна дивилась на неї і не впізнавала. За ніч дочка ніби постаршала: не по-дитячому суворо зведені брови, ледь помітна зморщечка хвилясто перетнула високе чоло.
— Вгамуйся, доню. Все з'ясується, і тіточка приїде жива-здорова… Не можна так. Ходи одягайся. Он і Михайлик уже прокинувся.
Заглянув Петро Антонович.
— Що тут у вас? — Він узяв списаний Лесею папірець і довго, уважно його розглядав. — Вірш?
Леся мовчала, з острахом дивилася на своє писання, ніби не папір був у батькових руках, а шматочок її зболілого серця.
— Історія з Оленою остаточно вивела її з рівноваги, — відповіла Ольга Петрівна. — Всю ніч, каже, не спала.
— А для початку непогано, — глянув на дружину Петро Антонович. — «Ні долі, ні волі у мене нема, зосталася тільки надія одна». — Він сів у задумі до столу, вдруге перечитав написане і перевів погляд на Лесю. Вона все ще тулилася до матері, як дитинча, що злякалося свого першого кроку. І десь за цією дев'ятилітньою дівчинкою, мов крізь туман, Петро Антонович бачив зимовий Новоград-Волинський, морозяну лютневу ніч і крихітне, закутане в пелюшки тільце, що його винесла йому від породіллі мати, Єлизавета Іванівна. Чи думав у ту врочисту годину, що так рано заб'ється тривогою дитяче серце? «Яка ж твоя доленька, доню, яка путь тобі уготована?»
— Спасибі… Ларисо, — мовив зрештою і простягнув дочці руки. Вона постояла якусь мить у нерішучості, а потім кинулась, обвила батькову шию, й Петро Антонович відчув, як схвильовано б'ється її серце.
— Та годі-бо вам! Задушиш дитину, — сказала Ольга Петрівна. — Мені за всі мої поезії ні разу так не дякував, — жартома докоряла чоловікові, — а це ж тільки початок вірша.
— Нічого, який початок, такий буде й кінець, — упевнено мовив Петро Антонович. — Еге ж, Лесенько? Вона лише кивнула на те і ще дужче пригорнулася до батькових грудей, наче вперше зустріла його після розлуки або ж прощалася на довгі роки.
XI
Час — добрий лікар. Минуло кілька тижнів, і Лесине горе стишилося, вгамувалося. Але не забулося. Дівчинка виливала його своїм друзям, коли збиралися в замчищі, виспівувала тужливими піснями. Вона поміт но схудла, стала вразливішою. В ясних оченятах осе лилася постійна задума.
Читать дальше