Николай Олейник - Леся

Леся глянула на матір. Ольга Петрівна теж спостерігала за цим, і очі її немов заволоклись туманом.

У вагоні не змовкають розмови. Уже й нерано, сутінки залягли навкруги, а подорожні не сплять. Не спить і Леся, дослухається до тих балачок. Онде кілька жінок, розпустивши хустя, неспішно ведуть розмову, притакують одна одній; чоловіки ж — звісно: чадять тютюном, аж синьо у вагоні, і гуторять без кінця-краю про свої селянські гаразди… Душно, шумить у вухах; ритмічно вистукують колеса.

— Як тобі, доцю? — питає мати.

Леся повернула до неї голівку, кліпнула — усе, мовляв, добре — і знову кидає оченятами з одного кінця вагона в інший. Михайлик теж не спить, крутиться і ненароком штовхає сестру, бо ж вони на одній лаві… Тісно, проте ніхто не скаржиться Батько попередив, що їхатимуть у третьому класі. Це — щоб «людей побачили». Справді, тут є на що подивитися. Яких тільки облич не забачиш!

У найдальшому кутку, — там, де півтемрява, звідки час від часу пробивається приглушений дівочий сміх, — зринула пісня. Почали її два голоси — несміло якось, непевно, та поступово пісня, мов птах, стріпнувши

крильми» полинула над головами. Стихли розмови, ще голосніше лунає пісня.

Ой росла я, росла, як у борі сосна.

Дала ж мене мати та й за недоростка.

Леся силкується запам'ятати слова, та сон і втома перемагають. Кліпне очима, схопиться за якийсь рядочок…

— Спи вже, дитино, — мати їй.

А за вікнами темрява налягає з усіх боків…

Другого дня були в Києві. Місто зустріло їх ранковою перекличкою заводських і фабричних гудків, ясним блиском сонця на золотих куполах Печорської лаври та Софійського собору, якимсь неспокійним гулом. Гомонів натовп, що вивалився з поїзда і сірою лавиною плив до вокзальної площі, стугоніла під ногами земля.

Ольга Петрівна найняла візника. Низенький, в начищених латаних чоботях і довгому, з чужого, видно, плеча піджаку, чоловік допоміг їм сісти, і висока бричка легко понесла їх по Безаківській. Ліворуч, над самісінькою дорогою, — величезна будова.

— Завод, — пояснив Михайлик.

— А ти звідки знаєш? — заперечила йому Леся.

— Чуєш, як тамечки стукає та гуркоче? То машини.

Мама теж підтвердила, що завод. Який же він величезний! В Луцьку жодного такого нема. Леся пильніше придивляється до вікон — за ними снують люди, стоять верстати, машини. От би поглянути на них! Та ні, коні несуть усе далі й далі.

А це що? Видно, базар. Народу — не злічити. Рядами і так, гуртом, стоять, торгуються. Навіть вулицею важко проїхати. Кучер сердиться, погукує, натягаючи віжки. А натовп вирує, мов ріка, що вийшла з берегів.

Вузенька вуличка повела їх угору, і незабаром, минувши Велику Підвальну, вони зупинилися перед високим сірим будинком на Стрілецькій.

— От і приїхали, — сказала Ольга Петрівна. Михайлик і Леся хутко позіскакували на брук і допомогли злізти Лілі. В коридорі почулися голоси, поспішні кроки, і в дверях з'явився середніх літ чоловік в окулярах, а за ним — дві жінки.

— Ольго Петрівно, голубонько!.. Хоч би ж були телеграму дали. — Він чемно цілував Косачевій руки, обіймав дітей, метушився. — Ярино, бери мерщій речі… А ми ждали, ждали, та й надію втратили…

Петро Миколайович Солонина був давнім знайомим Косачів. Вони часто в нього зупинялися, приїжджаючи до Києва, і кожного разу при зустрічі господар прохав свого тезка привезти малих показати їм місто.

Гостям відвели дві невеличкі кімнати. В одній помістилися Михайлик і Леся, в іншій — Ольга Петрівна з Лілею, влаштувавши там щось на зразок кабінету. Мама саме взялася за видання «Співомовок» С. Руданського, і робоче місце їй було необхідне.

Після короткого перепочинку оглядали місто. Воно було чарівне у своїй весняній красі. Залиті теплінню широкі вулиці, чепурні сквери і палісаднички між сірим громаддям будинків, зелені схили Печорську… А там, за Подолом, коли дивитися з Володимирської гірки, вільно тече широченною заплавою Дніпро-Славутич. Який же він величний та гордий! Недаремно стільки пісень про нього складено, стільки легенд між людьми ходить. «Стояла б отак і дивилась-дивилась», — думає Леся, міряючи поглядом пропахлий весною простір.

— Мамочко, а які річки впадають у Дніпро? — запитує вона.

Ольга Петрівна відриває погляд від манливої далини.

— Багато… он голубіє Десна, а там, за отими лісами, Прип'ять… У Прип'ять впадає Стир.

Он як! У голубих хвилях Дніпра плещуть і їхні волинські води. Це якщо сісти в Луцьку на човен, то можна допливти до Києва.