Николай Олейник - Леся

— Землю нам дають на викуп.

— А де, в якому місці?

— Можна і тут, біля Луцька, а то є ще під Ковелем… Та ти давай обідати, я ж голоднісінький, — просив Петро Антонович, бачачи, що дружина перестала подавати, захопившись розмовою.

— Ой пробач, Петре. Сам же винен — то танцювати змушуєш, а то… Ну, сідай, я зараз, хутенько.

За обідом домовились, що наступної неділі поїдуть на оглядини до Ковеля, бо тут, мовляв, незручно — далеко від залізниці.

І ось вони знову в дорозі. Позаду лишився Луцьк, що проводжав їх розміреним дзвоном соборів і церков, а обабіч шляху потяглися близькі й далекі села та хутірці…

Хороше їхати отак — без турбот, і думати, й думати про все, що потрапляв на очі. Поруч ведуть ділову розмову батьки, ледве чутно мугиче Кароль на передку, щебече Ліля, а навстріч тягнуться на базар запряжені волами вози. На них — збіжжя і всяке хатнє начиння, а зверху, в кудлатих баранячих шапках і з незмінною люлькою в зубах, — статечні господарі. Подекуди за возом бреде нехотя корівчина.

Селяни вітаються, скидають поважно шапки, Петро Антонович відповідав їм так же. Вигляд у нього нездоровий: поглибшали зморшки на широкім чолі, обважніли повіки. І хоч веселий він, говіркий, а гляне на нього Леся, і жаль аж стискав груди. «Нелегко йому, — думав. — Скоріше б вирости, допомагатиму, як зможу. Шчого, що я квола, от підросту, наберуся сил, і побачить тоді…»

— Ти чому невесела, Лесенько? — запитув мати. — Болить що-небудь?

— Ні, мамочко, то я так… задумалась.

— Про що ж ти думаєш?

— Про все. І про вас. От коли виросту, помагатиму всім… а найперше бідним. Вони ж не винні, що бідні.

— Звичайно. Тільки ти менше про це турбуйся, ще вистачить на твою голову.

— А як воно саме думавться, що ж я зроблю?

— Так-так, Лесенько, думай… що думавться, те й думай… — втручавться батько. — Від цього не вбережеш, — стиха додав він дружині.

Співуче цокотять по брукові підковами коні; схилились над шляхом крислаті клени, ніби хочуть підслухати людську розмову, вгадати Лесині думи… Переспа… Голоби… Які дивні назви мають тут села!

— Тату, а як називається те село, куди ми їдемо? — запитув Леся.

— А тато ще вдома казав, треба було слухати, — втручавться Михайлик.

— Ото який! Як, татуню?

— Колодяжне…

— А чому воно — Колодяжне?

— Кажуть, колись там був великий громадський колодязь. Село якраз над шляхом, хто їхав — коло криниці тієї спинявся… Від того й назва пішла.

«Певне, великий був той колодязь, коли з нього всі воду брали, — думав Леся. — Які-то там мусять бути могутні джерела! Адже дорогою он скільки людей проїжджав і проходить?.. Цікаво подивитися б на нього…»

А сонечко вже ген-ген підбилося, пестить теплом. Татусь аж задрімав. Кумедний такий: очі то заплющаться, то розплющаться. Голова мов нежива — хита-вться на всі боки і часто падав на груди… Тоді тато стомлено протирав очі, винувато дивиться на маму, і обов сміються.

— Хутко приїдемо, — каже Кароль і показу в пужалном: — Он уже Ковель.

Справді, за верхів'ями придорожніх дерев, за чагарями, що підступають до шляху з обох боків, замаячіли якісь вежі, хрести.

Всі пожвавились.

— Десь тут і Колод яжне, — підвівся батько. — Он, здається, вже видно.

— Не відаю, — каже Кароль, — не бував у тутешніх місцях.

Проїхали ще півкілометра, і між ріденьких садочків виглянули перші хатки. Низенькі, присадкуваті, вони скидалися на купи почорнілої від негоди торішньої соломи. Стін майже не видно за кущами, самі димарі повиставляли до неба широкі закопчені пащі, мов благають чогось.

Шякого колодязя поблизу не було. Зо два десятки хат тулилися вздовж неширокої вулички, що перетинала дорогу й обома кінцями впиралася в ліс. Він підступав до села майже впритул. Тільки неширокі смужки ще не ораних городів розділяли його і село. З протилежного боку, від Ковеля, простягся широкий луг. На ньому паслися кілька корівок і з десяток овечок.

У дворі, що прилягав до шляху, старий поліщук у постолах і підперезаній широким поясом свитині порався коло воза. Забачивши незнайомих, по-міському одягнених людей, він одірвався од роботи, схилився на полудрабок і спостерігав.

— Агов, діду! — гукнув йому Кароль, спиняючи коней. — Яке це село — Колодяжне?

Старий не змінив пози, поволі кивнув головою, не промовивши й слова.

— Воно, — сказав батько. — Бери ліворуч.

Кароль круто повернув коней, і віз одразу заплигав, захитався на вибоїнах. З дворів, захаращених хмизом, виглядали селяни. Уважними поглядами вони проводжали приїжджих, про щось між собою перемовлялися. Дітвора в довгих полотняних сорочках, босоніж лопотіла слідом, аж поки грізним окликом батьки не завертали її.