Николай Олейник - Леся

Коли вона закінчила, всі деякий час сиділи мовчки, полонені трагічним змістом пісні.

— А знаєте, хто написав її? Наш земляк, лучанин, — з гордістю мовила Олена Антонівна.

— Он як! Хто ж він, де тепер?

— Син мирового судді — Григорій Олександрович Мачтет…

Всі були вражені, слухали, затамувавши подих.

Слухала й Леся. В її уяві вимальовувався каземат — він чомусь був подібний до підземелля Луцького замку, і худий, змучений студент Чернишов, якого закатували за те, що подав голос на захист правди… Страшним сном проходила перед Лесею похоронна процесія, попереду якої робітники і студенти несли труну з тілом замученого товариша. Вони твердо ступали бруком, зі стиснутими кулаками і гнівом в очах. їм наказували розійтись, погрожували, а вони йшли і йшли…

І тоді вперше, спочатку несміливо, а дедалі дружніше, залунала пісня:

Замучен тяжелой неволей,

Ты славною смертью почил…

В борьбе за народное дело

Ты голову честно сложил…

Її заспівував кароокий, у форменому костюмі студент, який ішов у перших рядах. Сотні людей підхоплювали пісню, несли її, мов знамено. А вона — повільна, не дуже голосна — жахала жандармів, хитала старі мури, кликала до боротьби. З провулків виходили ще й ще люди, приєднувалися до процесії.

С тобою одна нам дорога:

Как ты, мы в острогах сгнием,

Как ты, для народного дела

Ми голови наши снесем…

Лютували охоронці порядку. Мов пси, кидалися жандарми на людей, намагалися зупинити натовп. Ось вони перегородили вулицю, зробили кілька залпів у повітря. Демонстранти скінчили пісню, звернули у про вулок і пішли грізною мовчазною лавиною.

На кладовищі, коли труну опустили в могилу, в морозній тиші чітко, надривно звучав голос Мачтета — друзі клялися відплатити ворогам…

— А через кілька днів того студента було заарештовано, — закінчила розповідь Олена Антонівна.

Леся мало не плаче, але тримається, бо ж тіточка зауважила, що плакати не личить, та ще при чужих.

Гості попрощалися, Олена Антонівна пішла проводжати їх, а Леся сидить і сидить за фортепіано, вишукуючи пальчиками почуту мелодію.

Вночі їй снився сон: іде вона широкими вулицями в робітничих лавах. Супроти них жандарми з гострими багнетами, солдати, а робітники — незламні, грізні — ідуть нестримно, впевнено назустріч сонцю. Поруч неї кароокий студент, а далі — дядько Михайло з пишною бородою і вусами — наче зійшов з фотографії, що недавно надіслав їм із Софії. Він трохи схудлий, змучений, але гордий, незламний… Леся співає. Слабенько бринить її голосок, але, вплітаючись у тисячоголосий хор демонстрантів, він теж стає могутнім, дужим.

IX

Тихим гомоном струмочків, що звідусіль дзюркотіли до річки, прощалася зима. Щодень приносив лагідніші подихи вітер і зеленіла на пагорбках земля. Відкурли-кали в синьому небі журавлі, відгелготіли гуси, і забродило повітря весняними пахощами. Вони пробиваються крізь набряклі бруньки, стебельця трави, що встеляє широкі надстирські береги, крізь зарості конвалій. Весна народжує в серці незнані сили.

Не сидиться Лесі. То на луг кортить, то бродила б попід замком, собором чи вузенькими, повними весняного клопоту вуличками. Та й що інше робити, коли в кімнаті нудота? Книжки, що їх батьки привезли із Франції, вже прочитала, а за підручниками цілий день не всидиш. Була б Шура, з нею ліпше, — так поїхала. Десь у Києві наймають з матір'ю кімнатку, запрошують у гості.

Від'їхала й тіточка Олена. Вона тепер аж у Петербурзі. Як-то там, чи безпечно їй? Скоро й вони кудись вирушать з Луцька. Мама не раз уже скаржилась на тутешні умови, натякала на власний постійний куточок. Куди ж тільки? Може, на Полтавщину, де бабуся? В кожному листі турбується вона про здоров'я онуків.

Там і добре було б, тільки ж як розпрощатися з Волинню? її, Лесю, вабитимуть сюди почуті пісні та легенди, кликатимуть мавки. Навіть у сні шумітимуть Їй темні волинські бори, лагідно хлюпотітимуть ясноводі озера. Де почув вона такий щирий спів соловейка?

Ні, не кине вона цих країв! Коли й поїде, то вернеться.

Невідоме непокоїло дівчинку. Леся частіше стала згадувати Звягельщину, просила знову повезти її на село послухати веснянок.

А скоро й нагода трапилась. І не звичайна. Прийшов якось батько обідати і ще з порога сказав:

— Танцюй, Оленько.

— Чого б то? — байдуже спитала та, накриваючи стіл. — Лист який надійшов?

— Не вгадала, — радів батько. — Куди цікавіше.

— То що ж? Кажи швидше.