Николай Олейник - Леся

— Отакої! — від подиву навіть перестав жувати Кароль.

— Завіщо ж його в тюрму? — не втримавсь, щоб не спитати, Михайлик. А дівчатка аж принишкли обидві.

— Тож і я питаю: за що? А піди добийся правди. У волості кажуть: розбійник твій син, супроти власті пішов… Хто його відає, мов й сказав що невгодне, серце ж не камінь, — розвела розпачливо руками, як підбита чайка крильми, нахилила сиву голову до столу.

— Нічого, якось перебудете… Вернеться він, — розважливо мовив Кароль.

— Доки-сонце зійде… Малих он двійко, я вже нездужаю, хорую часто. Що вона з ними вдіє? — Глянула на невістку.

— Та чого ви, мамо?.. — втішала молодиця. — Живемо, слава богу, незгірше людей.

Стара на те тільки похитувала головою. Пізня вечеря скінчилася. Килина почала готувати постіль, ладнаючи її з ряденець та свиток, а бабуся прибирала зі столу. Малі все ще були під враженням розмови і з цікавістю мовчки стежили за жінками.

— Де ж вас покласти? — звернулась до Кароля Килина.

— Про мене. Я де приткнусь, там і спатиму. Ляжу отутечки на лаві, бо доведеться до коней уставати, то щоб не будити нікого.

— Змерзнете…

— А ти кожуха підстели, тепліше буде, — порадила стара.

— Справді! — зраділа невістка. — Я й не здумала. — Вона приставила до лави ослона, щоб ширше було, зняла з жердки і розстелила напівоблізлого кожуха, поклала подушку. — Лягайте… Чи, може, ще що покласти?

— Та гаразд, досить… Дякую, не клопочіться. Мені не звикати… Як там малі? Михайлику, як вам? — Кароль підійшов до полу, де покотом уже лежали діти. — Мама й не догадується, як ми сьогодні ночуємо.

— А вони вже далеко, мабуть, — засинаючи, мовила Леся.

— Далеко… Либонь, до Львова добираються. Ну, спіть собі, спіть. Я ще до коней вийду.

Рипнули хатні двері, стиха мукнула в сінях корова… Десь хтось розмовляв… Усе це швидко розпливалося і зрештою пропало зовсім у солодкому мороці.

…Дівчатка прокинулись од чиїхось легеньких дотиків. Михайлика вже не було. Поруч сиділа розпатлана дівчинка і бавилась їхніми кісничками.

— Оленко, ось я тобі… Тікай-но звідти, — сварилась мати. Мала на хвилинку смирніла, а потім, коли мати кудись одверталася чи виходила, знову бралася за своє. Улучивши зручний момент, Леся схопила дівчинку за РУку.

— А що, пустухо, піймалася? Мала враз похмурніла, сіпнула руку, намагаючись вирватись.

— Пусти, я більше не буду.

— Гаразд… Тільки сідай ближче.

— Мати лаятимуть… Лучче я тут…

— Ми їй скажемо, — заспокоїла Шура, — сідай. Оленка недовірливо дивилась то на дівчаток, то на матір, що поралась коло печі.

— Та йди вже, йди, — обізвалась Килина, яка, мабуть, чула дитячу розмову, і додала: — Воно ж таке замурзане, хоч би вмилося.

Останніх її слів ніхто не слухав, бо Оленка, зачувши доброзичливий материн тон, шмигнула і всілася між Лесею та Шурою.

— Давай хоч носа витру, — пришкутильгала бабуся. — Мо', панночки ще б поспали…

— Ні, бабусю, ми вже виспались.

— Ну, то бавтеся собі.

Поки тривала ця розмова, Оленка встигла одержати в подарунок від Шури маленьку блакитну стрічечку і тепер заклопотано вплутувала її в свої розкуйовджені після сну непідрізані кіски.

— Розчесатися треба, — порадила їй Леся. — Є в тебе гребінчик?

Дівчинка заперечливо покрутила голівкою.

— Та киньте ви з нею морочитися, — обізвалась Килина. — А то візьміть ось, — вона подала широку надщерблену гребінку, і дівчатка заходились чепурити малу.

За цим і застали їх, увійшовши знадвору, Кароль та Михайлик.

— Повставали? Доброго ранку! — привітались обидва.

— А ми вже виспались, — похвалилися дівчатка. Були веселі після спочинку, рум'янощокі.

— Тепер одягайтесь хутенько, поїдемо, бо ж нас чекають удома.

— Та поснідайте! Скільки там їхати зосталось?.. Сідайте до столу, я зараз, — заметушилась Килина.

— Заким поїсте, дорогу проб'ють… Таке понамітало, що з хати не вилізти, — додала стара.

В колисці запхинькала дитинка, і Оленка кинулась колихати мале. Це, видно, був її обов'язок.

— За ласку — спасибі, а одначе снідать ми будемо вдома, — відмовив Кароль.

— Воля ваша, силувати не можемо.

Михайлик тим часом допоміг дівчаткам взутися, і тепер усі троє були готові в дорогу. Неспокійними оченятами Леся обдивилась хатину, ніби щойно в неї вступила. Бліде проміння, яке ледь пробивалося крізь матові од морозу шибки, відкривало нові, не помічені ввечері речі: дві прядки, дерев'яну ступку під лавою, пар зо дві постолів, невелику діжечку на цеглинах коло мисника та ще чимало дрібних хатніх пожитків.