Николай Олейник - Леся

По приїзді гостей у Косачів потіснішало. Для Ганни Іванівни і Шури у вітальні поставили ще одне ліжко, біля якого вечорами велись нескінченні розмови. Розповідала переважно приїжджа. Коли доходило до заслання, очі туманили сльози. Витирала їх, не соромлячись, гладила біляві голівки дітей, що принишкло тулились одне до одного, і вела далі. З її оповіді Леся уперше почула слова, зміст яких тільки-но розкривався перед нею, глибоко зворушував дитяче серце. Якось, не в змозі затамувати пекучої туги, залишила товариство, заплакала й вибігла до сусідньої кімнати.

— Що тобі, моя пташко? — запитала стурбовано мати. — Болить що-небудь?

Дочка заперечливо похитала головою, витерла сльози.

— Не знаю… Щось ніби давить, не дає мені дихати. Ольга Петрівна заспокоїла доньку, повкладала дітей спати й тоді звернулася до гості:

— Я забула сказати тобі, Ганно: Леся надто до всього чутлива… Кожна дрібниця її вражає. То ти розказала трохи — і досить, про щось інше почни. А то, бач, не знати що з дитиною діється.

Після цього більше говорили про звірів, природу, що Лесю теж дуже цікавило. Дещо із своїх вражень вона пробувала навіть покласти на музику і часто довше, ніж звичайно, засиджувалась біля фортепіано. Воно то гриміло від дотиків її тоненьких пальців, то обзивалося ледве чутно, приглушено, ніби десь далеко-далеко шуміла безкрая тайга, хлюпотів по камінню потік.

— А це, — пояснювала Леся, починаючи щось маршове, — втікач повертається додому.

— Овва! — сміялась Ольга Петрівна. — Та він мов із походу вертається… Насправді, Лесенько, так не буває.

— А як, як?!

— Ховаються вони там по лісах, щоб не натрапити на сторожу. Буває, що й гинуть без шматка хліба…

Дівчинка замислювалася, з веселого переходила на жалібний тон, аж поки Михайлик чи хтось із дорослих не зупиняв її. Часто діти зображували героїв улюблених книг — русалок, середньовічних лицарів чи персонажів народних казок. Здебільшого це бувало, коли батьки йшли з дому на вистави Луцького драматичного товариства чи на зібрання.

VII

В кінці лютого морози спали, і Косачі почали готуватися до від'їзду на виставку. Петро Антонович закінчував розпочаті напередодні службові справи, розпоряджався по господарству, а Ольга Петрівна переписувала з чернеток свої вірші, які мала завезти до редакцій львівських журналів, приймала знайомих, що приходили з проханням передати комусь із близьких за кордоном листа чи просто уклін.

Леся помітно змінилася. Спроба вблагати батьків узяти її з собою виявилася марною, і дівчинка засумувала. Мовчазнішим став і Михайлик.

Аби хоч трохи розвіяти Їхній пригнічений настрій, батьки вирішили повезти їх до Дубна. Звідти Косачі мали поїхати до Львова, що лежав по той бік кордону Росії з Австро-Угорщиною, а малі — повернутися з Каролем додому.

Звістка про поїздку до стародавнього міста звеселила дітей. Все ж таки це було принаднішим, ніж просто сидіти вдома, очікувати, поки тебе поцілують на прощання, скажуть слухатися старших, наобіцяють купу гостинців і, зрештою, залишать біля відчинених воріт. Подорож мала бути цікавою хоч би тому, що всю дорогу старші розповідатимуть різні пригоди й бувальщини, та й що можна придумати кращого, ніж прогулянка погожого зимового дня до місць, про які стільки чувано й читано!

— Татуню, а Шура теж з нами поїде? — допитується Леся.

— Вже як тобі так хочеться, то чого ж. Їдьте всі… От позастуджуєтеся дорогою.

— Нічого нам не станеться. В шубах та валянках, нехай хоч який морозюка, — не страшно.

— Ну-ну, подивимось, які з вас герої, — жартує Петро Антонович. — Хвалитись будете потім.

У неділю всі повставали рано, та поки зібрались, поснідали, сонце підбилося височенько. Виїхали, коли на базарі вже стояло десятків зо два саней, а звідусіль, пішки і на підводах, сходився люд. Широкі, вимощені запашним сіном санки промчали засніженою головною вулицею, потім Лубенською і незабаром — за місто.

Яка кругом дивна невимовна краса! Іскриться під сонцем стужавілий сніг, аж дивитися боляче, рівно в'ються і тануть у морозному просторі ріденькі димки над поодинокими хатинками понад шляхом, темно-коричневими клаптями стеляться на обрії гайки, хутірці…

Багато розмовляти на холоді мама не дозволяє— ще, чого доброго, застудяться. Тому доводиться більше мовчати, хоч так же хочеться виявити своє захоплення. Леся всіляко намагається заговорити з матір'ю, але та відповідає одним-двома словами й одразу ж застерігає: