Николай Олейник - Леся

Незабаром Леся мала невеличке товариство. Це були сусідські хлопчики та дівчатка, переважно ровесники. Збиралися у дворі старого замку, що бовванів над містом напівзруйнованими мурами. До нього було зовсім близенько перейти — невеличкий проти собору майдан, де дітвора часто бавилася, а за ним — глибокий рів і місток, що вів прямісінько в замок.

Вечорами крадькома, виставивши сторожу, сходилися в одному з глухих закутків двору на раду. Ніхто з «великих» не мав сюди доступу, навіть не повинен був знати про товариство — таку взяли врочисту обітницю.

Правувала над усіма Леся. Вона обрала собі ім'я Жанни д'Арк, одначе виявилося, що ніхто з малечі його не знає і не може як слід вимовити. Довелося затратити немало часу, щоб розказати про відважну француженку.

Оповідала Леся захоплююче. Ото як зберуться всі, залазила — тоненька, білолиця — в замкову бійницю і мовила. Призахідне сонце її голівку червонить, очиці блискавками сиплють, а голос бринить, немов дзвіночок.

Леся добре запам'ятала мотив «За Сибіром сонце сходить», розучила його, і часто в надвечір'ї ця пісня, вириваючись крізь зубчасті стіни, котилася широким берегом аж ген за річку.

Захоплені піснями, не помічали, як довшала тінь від замкового муру і небо у бійницях ставало темно-синім. Розходились аж тоді, коли сторожа подавала умовний знак: «Гуси, додому, вовк за горою!» Все затихало вмить. Ніхто не озивався. Мовчки, ніби дорослі, стискали одне одному руки на прощання і розходилися потай.

Одного разу люди, що входили в замок, привернули Лесину увагу. Було в них щось знайоме, раніше бачене. Сутулі постаті, важка хода… Як вона не впізнала! Це ж кобзар, той, що співав на ярмарку. Он і бандура за спиною. А другий, меншенький, то поводир. Старий ішов, човгаючи стоптаними чобітьми по бруку, а хлопчик ступав нечутно, бо в личаках.

Леся мимоволі потяглася за старцями. Назирці, скрадаючись у вечірніх сутінках, вона дійшла до найдальшої вежі і сховалася за виступом муру.

Сліпий намацав патерицею камінець, сів і, перевівши подих, почав скидати з себе торби, бандуру. Поводир відразу зник у вежі. Незабаром він з'явився, розстелив на траві ряденце і почав готувати вечерю: дістав з торбини кілька огірків, пиріжок, розламав його і половинку подав старому. Той мовчки став на коліна і, тримаючи їжу перед собою в пригорщах, якийсь час беззвучно молився на схід. Потім сів, звично підібгавши під себе ноги, і почав обережно, щоб не розкришити, їсти.

Розмовляли вони мало. Та ось старий з'їв свою порцію і промовив:

— Може, в нас яблучко знайдеться? Прокислити б душу…

Поводир заглянув у торбу, понишпорив у ній і сказав винувато:

— Нема. Було двійко, то я ще вдень з'їв.

— На здоров'я тобі… —і змовк. А за хвилину: — Кепські наші з тобою діла, хлопче…

— Та чого ви, діду? Яблук і на ярмарку було мало.

— Отож я й кажу… Убожіють люди. Ш нам подати не мають, ні самим з'їсти.

— Візьміть гірочок солоний. Ви ж любите, — запропонував хлопець.

— Не про те я, голубе. Забіліють скоро сніги, завихрить у полі, а в тебе ні лейбика, ні шапчини.

Поводир, не перестаючи жувати, байдуже оглянув своє убоге вбрання і, ніби мова йшла про зовсім сторонню людину, сказав:

— Якось буде… розживемося.

— Авжеж, як та сорока на лозі. Охо-хо, життя наше… Хоч сядь та плач, хоч стоячи кричи. — Кобзар потер долонями коліна, підвівся. — Ще день перебули, хвалити бога. — Обмацуючи костуром дорогу, він почвалав до вежі. Незабаром, захопивши торби і бандуру, там зник і хлопець.

Леся, ніби зачарована, стояла, не зводячи погляду з отвору, який тільки-но поглинув людей і знову чорнів хижо, зловісно, мов паща гігантського звіра. Здавалося — в цих руїнах і підземеллях ворушаться десятки знедолених, знівечених життям калік. Зараз вони тремтять від холоду і проклинають тих, хто позбавив їх домівки і примусив поневірятись по світу. Мине ніч, зі сходом сонця знову виповзуть вони зі своїх нір і бродитимуть вулицями, з сумною надією поглядаючи на перехожих.

Лесі раптом стало лячно, хотілося покликати когось на поміч, та острах сковував і рухи, і мову. Невидимі в сутінках кажани шурхали над головою, від Стиру тягло холодом.

— Лесю, Лесю! — загукав хтось оддалік. — Де ти, Лесенько?..

Михацлик? Видно, чекав-чекав та й пішов шукати.

Братова присутність, хоч вона й не бачила його в темряві, заспокоїла Лесю. Обережно, щоб не спіткнутися, попрямувала до виходу, раз у раз здригаючись від дотиків до холодного муру.