Николай Олейник - Леся

Ольга Петрівна часто читала дітям про Пугачова, Степана Разіна, Устима Кармалюка. Про Кармалюка Леся чула багато — спогадами про народного героя і про ті страшні для панів часи жила біднота.

Одного разу, під час ярмарку, що збирався неподалік їхнього будинку на просторому майдані, Леся побачила, як сліпий, висушений літами кобзар, примостившись біля чийогось воза, співав жартівливих пісень. Навколо зібралося чимало цікавих — хто сидів на моріжку, а хто зіпершись на воза, попихкував люлькою. Леся й собі протиснулась і стала біля старого. Низькорослий, у брудному полотняному одязі і в личаках хлопець-поводир сумно глянув на її чистеньке вбрання і перевів погляд на свій вилинялий під дощами та сонцем кашкетик, в якому лежало кілька мідяків.

Кобзар закінчив «Ой що ж то за шум учинився», щось запитав у хлопця і звернувся до присутніх:

— А що, люди добрі, мов старий перебендя одспівав своє, розносив голос по шинках та панських хоромах?.. Чом не смієтесь? — Він водив більмами незрячих очей» ніби відшукував того, хто мав відповісти. — Гай-гай, та ви наче поніміли. Видно, одучили вас пани веселитися.

— Стривай, кобзарю, не кепкуй, — обізвався високий, у засмальцьованім одязі ремісник, що стояв поруч Лесі. — Не те співаєш, от і мовчимо. Не до жартів. Тут угору не дають глянути, а ти про комарика.

Байдужно-веселе обличчя старого ураз споважніло, на чолі поглибшали зморшки.

— Спасибі, чоловіче, за правду. Кажеш, лютують пани? Випустили маніфест про волю, а чесний люд у ярмо запрягають. Погибелі на них немає…

— Знайдеться, діду. Тягне вовк, потягнуть і вовка. Та так, що й дух з нього вийде, — запевнив ремісник.

— А звісно, коли гуртом… громадою, — загули навколо, пожвавішали селяни.

Кобзар знову поставив на коліна бандуру і звично забігав пальцями по струнах:

За Сибіром сонце схо-о-о-дить,

Хлопці, не зі-і-івайте,

Ви на ме-е-не, Кармалгока,

Всю наді-і-ю май-те-е…

Леся намагалася вловити кожне слово, в її уяві поставав нескоримий Кармель, що не раз міряв з кайданами на ногах шлях сибірський дальній.

Всі слухали, в задумі схиливши голови. Ніхто й не помітив, як до гурту підійшов жандарм. Він постояв ззаду, прислухаючись, а потім кинувся до кобзаря:

— Ану геть, лайдаче! Ти що тут варнякаєш? У буцегарню закортіло? — Він узяв старого за плечі, сіпнув і грубо вилаявся.

— Божий я чоловік, хіба не бачиш? — обізвався старий. — Христа на тобі немає.

— Ну, ну, побалакай мені! — гримнув жандарм. — Забирайся під три чорти. А ви чого роти пороззявляли? — визвірився на селян. Ті помалу почали розходитись.

Лесі стало шкода кобзаря і хлопця, але як їм допомогти — не знала. Вона чомусь сподівалася, що чоловік, котрий стояв поруч неї, неодмінно заступиться за них. Оглянулася, але той десь уже зник.

Старий устав, перекинув бандуру за спину і почвалав, тримаючись за поводиря. Леся дивилася на його сутулу, висохлу постать, і знову їй чулася пісня.

«А чому жандарм гримав на нього?» — спливло на думку. Пригнічена, пішла додому.

Ввечері Леся довго не лягала спати. Батька саме не було — десь поїхав у справах, і вона, влаштувавшись за його столиком, пригадувала подробиці баченого, нерівним дитячим почерком вписувала пісню у свій заповітний зошит.

«Зібрав собі хлопців славних…»— виводила, роздумуючи над рядками. — А чого ж тепер ніхто їх не збере?»

Мати зайшла, нагадала, що час відпочивати, — Михайлик і Ліля вже давно сплять.

— Матусю, — звернулась до неї Леся, — скажи мені:

чого на світі не всі люди однакові? Є бідні й багаті. Хіба не можна всім гарно жити?

Ольга Петрівна кинула на доньку здивований погляд.

— А чому це тебе цікавить?

Леся розповіла про випадок на ярмарку, додала, що часто бачить у місті людей, які випрошують собі шматок хліба, ходять обшарпані.

— То божі люди, доню, старці, каліки нещасні.

— А хіба інші — не божі? І зовсім вони не каліки. Тільки худющі… Та очі — страшні, блискучі…

Спантеличена простою дитячою логікою, Ольга Петрівна не знала, що сказати.

— В житті чого не буває, — мовила зрештою. — А зараз — лягай спати.

Та і в ліжку Леся не могла розлучитися зі своїми думками. Лежала з широко розплющеними очима, втупивши погляд у темряву, що обзивалася за вікном сумним зітханням вітру і далеким незрозумілим нічним шарудінням.

«…Надто вже багато тих старців, щоб на них не дивитися, — думала. — Ходять, нікому не потрібні… мов привиди. А вони ж люди… Що щось мама від мене криє… Треба зібрати товариство… хлопців славних… Нічого, що всі малі. Між комунарами були й такі… А Жанна д'Арк хіба набагато старша?..»