Николай Олейник: Леся

— Це нас не цікавить, пане ротмістр, — мовила спокійно Ольга Петрівна. — І прошу бути ввічливішим — дітей розбудили.

Жандарм рвучко підвівся, пройшов і зупинився перед книжковою шафою. Для молодших чинів це було знаком до дії. Ротмістр грубо їх зупинив:

— Без вас обійдуся. Робіть своє.

І ті метнулися по кімнатах: заглядали під ліжка, порпалися в одязі, зносили у вітальню дитячі книжки, зошити. Між них потрапив і Лесин записник. Притулившись до матері, вона з острахом спостерігала, як жандарм перегортає сторінки її записів. Він, мабуть, не розумів її почерку, бо зрештою шпурнув зошит з такою злістю, що той опинився під ногами. Леся схопила його і притиснула до грудей.

Обшук закінчився пізно. Нічого, крім «Кобзаря» та ще деякої літератури українською мовою, жандарми не знайшли. Ротмістр наказав зв'язати книги, сердито висякався і вийшов, кинувши на Ольгу Петрівну злий погляд. За ним поспішили інші.

Ольга Петрівна замкнула двері.

— Мамусю, нащо вони забрали наші книжки? — крізь сльози спитала Леся. — Що я тепер читатиму?

— Не плач, доню. Підростеш — зрозумієш. А зараз давайте спати. — Вона знову повкладала дітей і почала збирати розкидаю по підлозі книги.

Тієї ночі малі довго не спали — прислухалися до материного схлипування та зітхання, перешіптувалися.

— Ти не боїшся їх, Михайлику? Вони не повернуться?

— Що їм у нас треба?.. Був би тато вдома — зразу випровадив би.

— Еге, чув, як отой гладкий казав мамі: «Не полегшає вашому чоловікові». Михайлику, а що таке полі… політичний злочинець?..

Брат промовчав, мабуть не знаючи, як відповісти, важко зітхнув.

Деякий час обоє мовчали.

— Я так боялася за свого зошита, — знову обізвалася Леся.

— Потрібен він комусь. Вони, бач, друковане беруть, по-нашому написане.

— А чому?

Тихо відчинилися двері, зайшла мати. Вона наблизилась до Лесиного ліжка, постояла, потім ніжно погладила доччину голівку. Леся схопила материну руку, гаряче припала до неї лицем.

…Петро Антонович повернувся через кілька днів. Як завжди, він привіз усім гостинці, ділився новинами, проте Ольга Петрівна помітила його стурбованість.

— Петре, що сталося? Чому не розповідаєш? — допитувалася вона.

Косач підійшов і обняв дружину за плечі.

— Кепські наші справи, порадувати нічим. Звинувачують у таємних зв'язках з демократами… Навіть більше — в організації партії, мета якої буцімто відродити гайдамаччину, вирізати всіх панів…

— Це жахливо…

— Так, так… вирізати панів. Знаєш, Олю, слухав я це звинувачення і шкодував… шкодував, що воно безпідставне.

— Я боюся за тебе, любий.

— Чого ж тут боятися? — Петро Антонович болісно посміхнувся. — Гессе обіцяв заслати мене туди, де Макар пасе худобу… Повіриш, я мало не розсміявся. Хотів поправити, мовляв, де Макар і телят не пас, та, думаю, хай тобі грець. Бридкий німець!..

Малих саме не було вдома. Вони, одержавши гостинці, взяли з собою меншу сестричку, подалися надвір — і Ольга Петрівна вирішила поговорити з чоловіком відверто:

— Не треба з цим жартувати, Петре. Скільки тої крові пролито! Є інші шляхи…

— Інші?

— Так… Треба вмовити царя.

Петро Антонович пильно глянув дружині в очі.

— От уже не сподівався, не ждав од тебе. Чому ж тоді твій гуманний цар глухий до народного стогону? — Він говорив запально.

— Тихіше, Петре… Косач важко зітхнув.

— Даруй, Оленько… стомився. — Він підійшов до столу, налив з графина склянку води і враз випив її до дна. — В Києві я зустрів Петровського… Не бійся, ніхто не почує… От людина! За ним десятки жандармів полюють, а він спокійнісінько собі розгулює. Гарно вдягнений, у пенсне… справжній тобі панич. Я б не пізнав — сам підійшов. Збирається до Женеви — книжки видаватиме, яких бракує на Україні. Казав, заїде колись.

— Воронь боже… коли тобі дорога сім'я, діти…

— Ти ж сама казала, що він порядна людина.

— Часи не ті. Як ти не зважаєш, Петре? Добре, коли вся ця історія кінчиться легким переполохом — викликали, погримали — і кінець. А якщо…

— А якщо не кінець?

Ольга Петрівна з жахом глянула на чоловіка.

— Головного я тобі ще не сказав: мені запропоновано змінити місце роботи. — Він чекав, опустивши додолу очі, що дружина вмить розридається, впаде в розпач, але цього не сталося. Вона тільки безсило опустилася на стілець і трохи згодом напівбайдуже спитала:

— Куди?

— До Луцька… Пропонували ще кілька міст, але нічого путнього.

Аж тепер Ольга Петрівна збагнула, що сталося. Вона похилила голову на стіл, плечі її затрусилися від німого плачу.