Николай Олейник: Леся

Невдовзі ватагою прибули хлопці. Вони принесли тріски, хмизу для купальського вогнища. Незважаючи на протести дівчат, один козуб одразу ж підпалили, встромивши посеред нього тичку, щоб вогонь піднімався вище. Вогнище затріщало, вгору метнулися іскри. А парубки тим часом закурили. Декотрі поривалися до Купала, та марно. На берізці вже палали свічечки, а дівчата, побравшись за руки, водили біля неї таночок, насміхаючись із хлопців:

Ой на горі під буйним вітром

Не чули хлопці зозулі літом.

А як почули, полякались,

В глуху кропиву поховались.

Парубки спочатку мовчали, а потім, видно, терпець їм увірвався, бо раптом посхоплювалися, вихопили з вогню по віхтю і кинулись розганяти дівчат. Ті закричали, розбіглися, та коли нападники відійшли, знову повернулися — і своєї. Тоді й хлопці хором відповіли:

Наша дівка по знаку —

Несе чорта у глеку;

Як чорт стрепенеться,

То й глек розіб'ється…

Лесю теж узяли в коло, наділи на неї вінок. Ну, а Михайлик — той в іншому гурті, серед парубків. Там уже стрибають через вогнище, змагаються, хто сягне вище і далі. «Хоч би в вогонь не потрапив», — турбується Леся про братика. Та скоро про все забуває. Де там, хіба до цього!

Ой наші хлопці стрільці, стрільці,

Забили жабу в корчі, в корчі, —

знову співають дівчата. Хлопці вдають, що не чують, а дівчата не вгавають:

Ой Іван каже: «Ряба жаба!»

А Степан каже: «Моя баба!»

Андрій каже: «Переріжмо!»

Терешко каже: «Цілу з'їжмо!»

— Нумо, друзі, — лунає серед парубків, — покажемо їм: жаба то чи баба! — І вони хапають дівчат в обійми, намагаються поцілувати. Вереск, голосна незлобна лайка.

А недалеко, тут же таки на вигоні» другий купальський стан. Там зібралася дітвора. Маленьке вогнище з сухого бур'яну, встромлена в землю чимала вербова гілляка, щедро обвішана квітами, поміж якими блимають куценькі, з мізинець завбільшки, свічечки, зліплені з потай узятого в запічку воску. Галасу й тут не менше. А коли він стихає, чутно різноголосе:

Ой купався Іван

Та й у воду упав.

Охо-хо-хо-хо!

Та й у воду упав.

Лесі цікаво побувати скрізь: вона вперше на такому гучному святі. Хочеться все побачити, збагнути. Ось підходять кілька молодиць у червоних хустках з торочками, дідусь у брилі і латаній-перелатаній свитці.

— А що воно таке — Купала? — звертається Леся до брата, вибігши з кола. Вона передбачає, що Михайлик не відповість, але її питання почує дід. А він напевно знає. І справді, той повертається до неї, приглядається вицвілими очима, пояснює:

— Вельми давнє це свято, онучко. Хочеш послухати? Сядьмо отутечки. — Він поволі сідає, спираючись на ковіньку, випростує ноги. — Горе старому, уже й сісти важко, — скаржиться. Підходить іще дітвора. — Так ото, — веде дід, — жили колись люди і велику біду терпіли од нечистої сили: то вона, клята, сонце заступить, то чуму напустить або товар геть-чисто потравить. Довго терпіли. А тоді обрали з-поміж себе найхоробрі-шого, дали йому меча двосічного, і пішов той сміливець болотами глибокими та лісами темними. Ходив день, ходив місяць, а таки вистежив тую погань і поборов її. Сталося це вночі, а на ранок, дітки, заграло сонечко, все земне звеселилося…

Змовк дідусь, дивиться на веселощі і сміється безгучно.

— Дідуню, що ж потім? — допитується Леся.

— Ач, яка цікава, — гладить її по голівці. — Ти ж чия будеш? Нетутешня, бачу.

— Ні, з міста ми. Косачеві, може, чули, — обзивається Михайлик.

— То вас тут аж двоє! — дивується поліщук. — Косачеві, кажеш? Як не знати!

Радість бентежить Лесине серце: оцей дідусь знає їхнього тата. От коли б він зайшов до них — хіба ж стільки розказав би всякої всячини.

— Ім'я тому чоловікові Іван, — пояснює далі старий. — Як повернувся він, то найперше омив своє тіло. А з ним і весь люд праведний викупався… З того часу й називається цей день Івана Купала. В купальську ніч, щоб ви те знали, всяке зілля багате цілющою силою і чарами. І найбільше — квітка папороті. Розцвітає вона опівночі, і, хто зірве її, той усі скарби одержить, що в землі лежать сховані, дерева й звірі йому підкоряться, бо він розумітиме їхню мову, як оце ми одне одного…

Лесі аж дух захопило. Невже це можливо? Чому ж ніхто не зірве чарівної квітки, не дістане всі ті багатства і не віддасть їх людям? Не було б жебраків стільки. А замість стареньких хатинок люди побудували б нові… І на свято всі одяглися б однаково гарно, а то одні — в чобітках та черевичках гарненьких, в дукачах та намисті, а інші — в невідь-чому ходять…