Николай Олейник - Леся

IV

Довгими журавлиними ключами спливало літо. Інколи воно мов зупинялося перепочити, день-два щедро пестило теплом, а потім знову клубочилися над Случчю тумани, громаддя хмар цідили на землю холодну мжичку. З дерев нечутно спадало листя.

Ніхто в сім'ї більше не говорив про Київ, навчання — всі були заклопотані наступним переїздом. Як-то буде на новому місці, що чекає там? Петро Антонович помітно схуд, ходив мовчазний, а Ольга Петрівна частенько плакала крадькома від чоловіка, нарікаючи на свою гірку долю.

Сумувала й Леся. їй особливо не хотілося залишати це невелике затишне місто, друзів, мальовничі навколишні місця. А головне, їй не доведеться провести зиму в Києві, в Лисенків, слухати Миколу Віталійовича, гра якого полонила й дитяче серце, сповняла його найніжнішими почуттями.

— Мамочко, а чого ми мусимо переїжджати? — не раз допитувалася.

Мати лиш тяжко зітхала:

— Так треба, доню.

— Тата посилають туди?

— Еге ж.

— Мишко каже, там навіть ліпше, в Луцьку. Тільки далеко до Києва.

Дитячі розмови ще більше ятрили серце Ольги Петрівни.

Настав час від'їзду. Звечора хатні речі поскладали у важкі, окуті залізом скрині, які поставили потім на віз, і наступного дня на світанку Кароль вирушив з ними в дорогу.

Сім'я виїхала пізніше. Була саме неділя, і провести Косачів зібралося чимало різного люду — колеги Петра Антоновича, дехто з міської знаті, друзі. Між ними нишпорили, прислухаючись до розмов, кілька жандармів, проте ніхто на них не зважав.

Поки дорослі гомоніли між собою, Леся і Михайлик, зодягнені в нові осінні пальтечка, прощалися з дітворою. Гуртом вони востаннє збігали в садок, нарвали пахучих червонобоких яблук, квіток.

— Ми повернемося, — щебетала до подруг Леся. — Тато казав, що коли з Луцька їхати до Києва, то Звягель якраз по дорозі. От ми колись і заїдемо. Правда, Мишко?

Хлопчаки заклопотані своїм. У котрогось знайшовся складаний ножик, і він пропонував його Михайликові в обмін на тоненький шкіряний ремінець з блискучою нікельованою пряжкою.

— Давай, Мишко… Глянь, який ножик. Ним що завгодно можна зробити. А що з тої попружки?

Ножик маленький, лиш на два леза, та ще й заіржавлений, і Михайлик не знає, як його бути. Шкода ремінця, але дружба дорожча. Ще, чого доброго, подумають, що пожалів. І хлопець неохоче починає розстібатися, та в цю хвилину до них долітає:

— Мишко, Лесю! Де ви там? Ідіть хутенько. Серед двору стоїть великий, запряжений четвериком фаетон, найнятий Петром Антоновичем для переїзду.

— Сідайте швидше, — підганяє батько. Біля нього неспокійно крутиться Джальма, жалібно скавучить, наче боїться, щоб її не забули.

— Сюди, Джальмо! — схопив й за нашийника Михайлик. Собака плигнула у фаетон і звично вмостилася біля ніг.

У фаетоні, з Лілею на руках, уже сиділа Ольга Петрівна. Очі в неї червоні, блищать від сліз.

— Не треба, мамочко, — припала до її плеча Леся.

— Нічого… Це я так, доню… На лишень побався з сестричкою.

Леся садовить Лілю на коліна, голубить, забавляє цяцьками, примовляючи:

— Не плач, дам калач, медом помажу, тобі покажу, а сама з'їм!

До них підходять знайомі, бажають щасливої дороги, радять не засмучуватися, мовляв, якось там уже буде.

Нарешті Петро Антонович гукає кучерові: «Рушай!» — а сам іде обіч фаетона, на ходу тиснучи руки друзям. За ворітьми він низько всім вклоняється, сідає поруч дружини. Частішає цокання підків по бруку. Леся жалібно вдивляється в знайомі вузенькі провулочки, ніби назавжди прощаючись із містом.

Їхали, не поспішаючи, з частими зупинками по дорозі. Леся вперше подорожувала так далеко, тому все її цікавило, до всього вона уважно придивлялася.

В Корці, коли проїздили повз старовинний замок, дівчинка попросила стати, вмовила батька піти оглянути споруду.

А в Рівному, де зупинилися на ночівлю, Леся довідалась, що недалеко Дубно — місто, згадуване в «Тарасі Бульбі», — і заходилася:

— Поїдьмо, тату.

Її підтримав Михайлик:

— Це ж так цікаво, поїдьмо.

Коли б не ніч, довелося б Петру Антоновичу везти дітей на Дубенщину, а так домовилися, що поїдуть колись туди спеціально, з Луцька.

— Морока мені з вами, — вдавано сердився батько. — Будете надокучати — нікуди не повезу.

Малі притихли, та наступного дня, як тільки здалеку заблищали на сонці високі бані луцьких церков, знову своєї:

— А ото що?

— А там? — тикали пальцями в простір.

— Ой, скільки хрестів! Глянь, мамо.

— Та бачу, бачу, — відповідала розчулена дитячим щебетанням Ольга Петрівна. Дорога, свіже повітря трохи розвіяли її смуток. Вона з цікавістю дивилася на обриси незнайомого міста, де доведеться прожити хтозна-скільки років.