Николай Олейник - Леся

— Гаразд, гаразд, Лесенько, ти ліпше помовч. Закутайся гарненько й сиди.

Тільки дорослі не зважають на стужу. Кароль знічев'я погукує на коней, коли ті уповільнюють ходу, й розповідає якусь малоцікаву пригоду з свого колишнього солдатського життя.

Сухими бризками розлітається з-під копит, монотон-но підспівує, наганяючи дрімоту, зустрічний вітер, а попереду, за невисоким пагорбом, уже видніють сторожові вежі та церкви Дубна…

Невеликі одноповерхові будиночки з високими черепичними і гонтовими дахами тісно обступають просторий квадратний майдан у центрі міста. Посередині його тягнуться ряди довжелезних дерев'яних столиків, ятки, де в базарні дні продається різний крам.

Майдан безлюдний, завалений снігом. В його найдальшому кутку, біля стін кам'яних будинків, стоять ящики з покидьками, порпається, добуваючи поживу, зграя галок.

Недалеко від центру височить над містом фортеця. З півночі та сходу й надійно заступає болотиста іква, од міста відмежовує глибокий, наповнений водою рів. Зайшли у фортецю через підйомний місток.

Дітей цікавить, коли та хто спорудив фортецю, які точилися під її стінами битви, що в ній тепер… Ольга Петрівна ледве встигає збагнути все, про що її питають. А коли сказала, що колись тут був Тарас Григорович, малі аж зупинились од несподіванки.

— А я вже хотів вас розшукувати, — зустрів їх Петро Антонович. — Квитки купили, незабаром їхати, а вас немає.

Дорослі забрали валізки і пішли на перон. Слідом Кароль ніс великого дорожнього чемодана.

— Пильнуйте, Каролю, щоб не поморозили дитинчат, — наказує Ольга Петрівна. — А ви щоб не розкутувалися дорогою, — малим.

— Чи нам первина? — мовить Кароль. — Звікували в дорозі.

— А одначе будьте уважні, благаю вас.

— Воно звісно… Береженого й бог береже. Усяко трапляється.

Хтось гукнув, що йде потяг. І хоч на колії ще нічого не видно, опріч маленького клубка диму на обрії, — натовп хвилюється. Почали переставляти скриньки, забряжчали відра, чоловіки поспіхом докурюють і вибивають чорні від кіптяви люльки.

А коли з-за повороту вихопивсь і несамовито, на всю міць своїх сталевих грудей, заревів паровоз, неспокій охопив і Косачів. Малі стоять, розпачливо дивляться, не знаючи, плакати їм чи радіти. Аж тоді, як батьки поцілували їх на прощання, дівчатка не витримали. Перша схлипнула Шура, а потім забриніли сльози і на очах у Лесі.

…З Дубна поверталися надвечір.

Сани раз у раз на щось натикались, провалювалися. В дитячій уяві малювалися страхітливі постаті, які, здавалося, тільки й ждали моменту, щоб зненацька накинутись на людей. А завірюха не вщухала — сипала й сипала снігом.

Малі сиділи, зіщулившись, слухали завивання хуги та незлобиві Каролеві прокльони, які той посилав не відь-кому Раптом Михайлик штовхнув Лесю і шепнув таємниче:

— Вогник! Диви… он-он блимає…

Дівчатка заворушилися, мов прокинулись од сну, напружили зір, вдивляючись у нічну темряву, але нічого не бачили.

— Село попереду! — зраділо обізвався і дужче загукав на коней Кароль.

— Та де ж воно? — Леся аж підвелася. — Ючого не видно…

— Ондечки, — тикав рукою перед себе Михайлик.

— А я вже бачу, — мовила Шура, — ось глянь. — Вона обняла Лесину голівку, притягла ближче до себе: — Дивись прямо туди…

Тільки тепер Леся помітила одинокий мерехтливий вогник, на який вони прямували. На серці враз одляг-ло, а коли з темряви проступили невиразні обриси села і, зачувши оселю, жвавіше пішли коні, — всі повеселішали, загомоніли.

Сани спинились.

— Як ви тут? — підійшов Кароль до дітей і, зачувши бадьору відповідь, похвалив: — От молодці… Тепереньки аби нічліг добрий знайти. Перебудемо до ранку і подамося далі.

— А це село далеко від міста? — поцікавився Михайлик.

— Хто його знає. Ось розпитаємо… Ну, поїхали, бо вже таки пізнувато. — Кароль абияк примостився скраєчку саней, узяв до рук віжки.

В'їхали в село. Низенькі, напівзасипані снігом хатки стояли віддалік одна від одної, наче їх розметав сніговій. Кароль пильно придивлявся, куди б його краще попроситися на ніч, та, певне, нічого путнього не знаходив, бо весь час то притримував, то поганяв коней і невдоволено бурмотів. Зрештою він зупинився біля якихось похилених набік воріт, зліз і, наказавши Михайлику пильнувати, зник у дворі. За кілька хвилин там знявся сердитий гавкіт, який скоро перейшов у жалібне скавучання; рипнули двері, почулись голоси.

Кароль повернувся веселий.