Николай Олейник - Леся

— Тіточку Олену… арештували… Вона тепер у тюрмі. І Шимановський — теж… Антін і Павлик скоро до нас приїдуть.

— Самі? — зацікавився Михайлик.

Леся тільки вдавала, що їсть, — ніщо їй не йшло на душу. Ледь дочекалася кінця обіду й пішла, самотньо засіла в спальні. На очі наверталися сльози, але трималась, не плакала: адже соромно розкисати в години скрути, «їй, мабуть, ще важче, а все одно не плаче», — думала про тіточку. Знову спливли в пам'яті недавні вечори, зібрання і співи… Все це єдналося з розповідями Ганни Іванівни про життя засланців і боляче стискало серце, клубком підкочувалося і душило в горлі. Нічим ставало дихати, і Леся відчинила вікно. Весняна свіжість заспокоїла її. Стояла, зіпершись на підвіконня, й дивилася, нічого не бачачи, в блакитну провесінь. А в думках клубочились, мов ранковий туман, уривки розмов, слова чутих пісень, мелодій… Ввижалася в неволі люто скатована тітка… А що, коли написати про це?! Щоб знали всі!

Тіточко люба!

Не плач, не журися.

Так і почати… Однак що ж далі? Слова повинні звучати легко, як у тій пісні, що її любила тіточка. Як це там? Ага: «…Ми ж не злякаємось. Гордо та сміло стяг піднесемо за правеє діло, стяг боротьби за свободу народу, щоб панувала скрізь воля та згода…»

Леся хутко дістала зошит. «Сміло — діло… народу — згода…» А в неї: «Люба… тіточко люба…» — рими не знаходилось. А от до «журися» само якось пристало — «борися». «Борися. За правеє діло борися…» Чудово!

Похапцем записала:

Тіточко люба!

Не плач, не журися.

За правеє діло борися.

Ото зрадіє тіточка, коли дізнається, що вона написала про неї вірш. Потім вона покладе слова на музику, і пісню співатимуть скрізь, усі довідаються, хто така тіточка Олена.

Леся до того захопилася, що забула про все. Вона була там, у далекому незнаному місті, де юрмиться люд, добиваючись правди, де шаліють у лютій злобі кати.

Порив вітру грюкнув вікном, і Леся здригнулася. Тільки тепер помітила, що надворі ніби вечоріє. Як зачиняла вікна, побачила — то важкі хмари заступили сонце, стемнили ніжну блакить ранньої весни.

Зненацька щось різонуло обрій, сліпуче осяяло хмари і з велетенською силою загуркотіло над світом. До спальні зайшли мати і Ліля.

— А ми гадали, що ти відпочиваєш, доню, — Повіки в матері були червоні, вигляд змарнілий, втомлений. Ольга Петрівна пригорнула дітей, підійшла до вікна, де по шибках повільно стікали великі краплини.

— Перша гроза, — мовила вона. — Буде тепло. А блискавки різали сутінь, гроза вирувала, спускаючи на землю довгі смуги дощу.

Х

У сім'ї багато говорили про Київ. Часто надходили звідти листи — од Лисенків, Судовщикової, рідше — від Старицьких, які мешкали в місті переважно взимку, а літо проводили на селі.

Леся бувала в Києві, ще коли жили в Новоград-Волинському, але за давністю ті відвідини пам'ятала невиразно. Як тільки стало відомо про наступну поїздку, діти зраділи.

— А в кого ми будемо жити? Чи довго туди їхати? — посипалися запитання.

Кілька днів минуло в приготуваннях, і от вони всі троє з мамою — в дорозі. Легенько одягнені, бо надворі вже тепліє, виглядають з цікавістю у вагонне вікно.

Приємно сидіти отак і милуватися зеленими луками й чагарниками, маленькими річечками, що принадно блищать на сонці, ніби усміхаються, радіють весні…

Неспішно повзе потяг. Він часто зупиняється на полустанках, і тоді до вагона заходить усе більше і більше люду. В свитках і коротеньких кожушках, у постолах — жінки й чоловіки. За плечима в них великі, чимось наповнені короби. Селяни скидають їх, полегшено зітхають, розгинаючись.

Ліси й переліски пливуть за вікном. Зелені, хіба що крім дубів. Ці ще не прокинулись од зимової сплячки, стоять, понуро звісивши безлисте гілля. Чого воно так: одні дерева вже мають листки, а інші чорніють, наче обпалені. Адже всіх годує одна земля.

Села… Хатинки розповзлися поодинці по балках, пагорках і хуторах, загубилися серед садків. Хати необ мазані, світять мов ребрами стріхи, особливо з причілків, обскубані — на підпал. Подвір'я розгороджені, лише подекуди, де хати під бляхою або черепицею, стирчить високий міцний частокіл. А то — голо: зима все з'їла. Добре тим, хто біля лісу, там не треба хоч про дрова журитися.

Саме орють городи. На одному полустанку Леся побачила, як поруч із сухореброю конячиною, запряженою в рало, тягнув, зігнувшись у три погибелі, чоловік. Це було над самісінькою колійкою, і Лесі добре видно, що й на селянинові, як і на коневі, шлея, і напинався він не менше. Ралом правила жінка.