Николай Олейник - Леся

— Ти б відпочила, Лесенько, — сказав якось дочці Петро Антонович, коли та вже надто засиділася над книжками.

— Еге, то хай і Мишко гуляє, щоб я не відстала від нього… А то він усе учить і учить.

— Ну, це ми владнаємо. Михайлику! — гукнув Петро Антонович. — Хочете, одвезу вас до Колодяжного? На вакації.

— А де ж ми там будемо жити?

— От тобі й козак! Літом кожен кущик ночувати пустить.

— Та я — що? Мені однаково, — виправдовувався Михайлик. — От як Леся.

— їдьмо, таточку, їдьмо! — заплигала з радощів Леся. — Зараз квіток там, ягід… їдьмо!

— Треба маму спитати, як вона.

— Я хутко, — метнулася Леся на кухню по матір. Ольга Петрівна не заперечувала. Вона вже й сама не раз думала, що дітям необхідна прогулянка. Колодяжне, з його повними чарівної поліської краси навколишніми гаями та луками, напевне, дасть необхідну їм втіху.

Оселилися в іще не закінченому великому будинку. Одна з трьох просторих його кімнат уже була готова, побілена, а кухню Петро Антонович попросив пічників тимчасово зробити надворі. Під низеньким гонтовим накриттям ті змурували плитку, вивели комина, і куховарка — чепурна, моторна молодиця, яку Ольга Петрівна найняла ще в Луцьку, — щодня готувала там страву.

Саме достигали вишні, садки червоніли від ягід. Ольга Петрівна сушила їх, насипала в бутлі. Весь день вона була заклопотана, порядкувала на будівництві, бо Петро Антонович одразу ж повернувся до міста. Леся й Михайлик почували себе привільно. Вони швидко подружили з сільською малечею і тільки й чекали нагоди чкурнути з нею на пастівень, де сила-силенна квіток, чи до недалекого озерця, напівзарослого ситнягом та покритого зеленим килимом ряски. Скільки там лілей! Білих, жовтеньких… Так і надять до себе. Хоч зірвати їх не так-то легко — драговина засмокче… Та хлопчаки добираються. Скидають одяг, роблять із ситнягу кулики і пливуть на них на самісіньку середину.

З заходу до села підступав дубовий праліс. Він нагадував Лесі звягельські темні бори, поїздки до навколишніх сіл. І легенди. Про мавок, лісовиків, русалок, водяників. Вони назавжди ввійшли в її серце, жили в уяві звичайним життям, як і всі інші друзі. Скільки разів шукала зустрічі з ними, а все не щастило. Ще тоді, на Купала, як були в Жабориці, сподівалась побачити причинних дівчат, послухати їх веселих пісень, та жодна не з'явилась тоді, не прийшла. Чи то година була не слушна, а чи інше що завадило… «А чому б тут не побачити мавки?» — спало якось на думку. Це було погожого вечора, коли вони з Михайликом поверталися з гулянки. Ще червоніло крайнебо на заході, спадала збита чередою курява, а над головами з приглушеним свистом шугали кажани. «Самотою проти ночі страшно, — думала Леся. — Може, згодиться Михайлик? — Глянула на брата і завагалася: — Ану, як сам не піде ще й мене не пускатиме? Адже вночі вештаються усякі сили — чисті й нечисті». Вирішила обережно вивідати братову думку.

— Михайлику, тобі тут хороше? — закинула здалеку.

— Дуже! Стільки простору, не треба скніти над підручниками. А чому ти спитала? Тобі не подобається?

— Ш, що ти? Я ладна тут назавше зостатися… Ліс, озера. Там-то, видно, мавок га лісовиків! От побачити б!

— Чого заманулося! Таж вони тільки вночі виходять.

— То й що! Хоч би і вночі? Михайлик глянув запитливо на сестричку.

— Чи ти ба, яка одважна! Гляди-но… Сперечатися було б зайвим, і Леся промовчала. Ясно й так, що брат не складе їй товариства. «Доведеться самій… Доберусь до тієї он вежі й назад», — думала.

З таким рішенцем і лягла спочивати.

Не спалося. Та й чи до сну! У відчинене вікно дихала п'янкими, на лугових травах настояними пахощами літня ніч, таємниче шептались молодим листям дерева, а на пастівні, у вільшині, що підступала до самісінького подвір'я, не вгавали соловейки. Леся підвела голівку, виглянула у вікно.

Поруч заворушилася Ліля.

— Що тобі, доню? Лежіть спокійно… Спіть, — почувся сонний материн голос.

Не озвалася на нього, принишкла. Лежала з заплющеними очима й дослухалась. Недалеко, мабуть на вигоні, гуляла молодь: невгамовно заливався голосний бубон у чиїхось дужих руках, то затихала, то знову тонко виводила скрипка; часом зринала пісня, проте ненадовго: видно, ще не настав їй час…

У кімнаті тиша. Всіх здолав міцний сон. Добре, що Джальми нема, а то почула б і почала скавучати.

Затамувавши подих, Леся злізла з полу, навшпиньки підійшла до дверей. «Що, як заскриплять?» Обережно натиснула клямку і пхнула боком двері. Відчинила — аби як-небудь просунутись — і стала в сінцях, прислухаючись… Тихо. Шхто й словом не обізвався. Можна йти.