Николай Олейник - Леся

— Ой пані!.. Та ви знаєте, що це за дівчина? Ходи-но сюди, Варуню. Ото покину їх на весь день, то й нагодує, і приспить… і забавить. Ви вже, будьте ласкаві, не забудьте про неї.

Косачева попрощалася, а Федоська, проводячи її до воріт, все вихваляла дочку і розказувала, яка та в неї слухняна і роботяща.

Після цього Варка стала забігати до Лесі частіше…

— І як ото ти читаєш ту книжку? — питає, бувало. Леся показувала їй букви, розповідала, що в книжках пишеться.

— Мама казали, що я могла би вчитися, та лихо — чобіт немає. От зароблю, справлю і піду, нехай учать.

— У вас тут і школи нема.

— Нічого. Зате в Ковелі не їдна.

— Ким же ти будеш, як вивчишся? Дівчинка замислювалась. Справді-бо! Вона над цим не думала.

— Ким гинчі, то тим і я… щоб зароблети гарно, бо бідні ми.

— А я теж, — казала Леся таємниче, напівшепотом, — хочу мати багато-багато грошей. І знаєш для чого? Роздаватиму їх, щоб не було бідних…

Ці розмови велись один на один, найчастіше біля кадуба. Леся любила цей тихий, оточений кущуватими вербами куточок, де годинами можна сидіти самітно, дивитись, як невтомно б'є з-під товстого дубового пня джерело, і думати-мріяти…

Несподівано дружба була порушена. Приїхав Кароль і сказав, що тато велів їхати додому. Почали збиратися в дорогу. Лесі не хотілося вертати до міста, кидати веселе сільське товариство.

— Мам, а Варку не візьмемо? — несміливо запитала.

— Таж не пустять її. Хай пізніше.

Засмучена, збирала свої вінки та букети, складала книжечки.

Нагодилася Варка. Вона тримала перед себе малу, весь час підпираючи її коліньми, щоб не сповзала з рук.

— Їдете?

— Татко велів… скучив за нами. Та ти не журись, ми скоро повернемось сюди назавше.

— Коли то ще буде… Я, може, в найми піду, то й не побачимось…

Обидві замовкли. Пхинькнуло дитинча, та Варка не чула того, була заглиблена в невеселі роздуми.

— На ось на пам'ять, — Леся піднесла подрузі одну з кращих Лілиних ляльок, проте Варка не поспішала брати її. Стояла і журно дивилась перед себе. — Ну-бо, Варко, що ж ти мовчиш?

— Візьми, Варуню, — обізвалася Ольга Петрівна. Дівчинка нехотя взяла подарунок і дала його в руки сестричці.

…От і готово. Речі всі складені, можна рушати. Ольга Петрівна дає останні розпорядження по господарству. Кароль поправляв упряж, а Михайлик господарем сидить спереду на бричці. Тільки Леся ніяк не розстанеться, ніби назавше прощається. То усміхнеться, то похмурніє враз.

— Сідай уже, Лесенько, — обзивається мати.

— Прощай, Варко…

— Їдь щаслива.

Ніби дорослі.

Рушила бричка. Варка вийшла і довго стояла на вулиці, дивилась услід. Леся не зводила з неї погляду, аж поки не виїхали за село. В очах її іскрилися сльози, а в серці пекуча тліла печаль.

XIII

…І знову Київ. Котрий раз відвідує його, а все не намилується містом.

Та й як ним налюбуєшся! Весною в однім пишнім вбранні, влітку, дивись, в іншім, а восени… що за краса! Усе ряхтить у ньому, грає. Володимирську гірку хтось наче оббризкав фарбами — золотистими, коричневими, зелено-бурими.

На тротуарах — листя-листя!.. Воно спадає, плавно кружляючи в повітрі, з кленів та ясенів, з високих гіллястих лип, що цупким жилавим корінням аж розпирають брук. Навіщо підмітать листочки? Хай би лежали отак барвистим килимом. А то згребуть їх, викинуть на смітник… і по красі.

Леся поверталася від Лисенків сама. Мама дозволила їй цю прогулянку. Воно й недалеко до Хрещатика, де живуть Микола Віталійович з Ольгою Олександрівною. Трошки пройти Великою Підвальною, спуститись по Прорізній, а там зовсім близенько. Але мама чомусь боїться, що вона заблудиться. Не маленька ж. Щоправда, ота Прорізна вельми їй не подобається. Безлюдна, порожня. Навіть житла на ній не скрізь. Зліва якісь горбки, порослі кущами, й аж унизу будиночки. І то маленькі.

Інша річ Фундуклеївська — широка, забрукована, з високими будівлями. Каштанів на ній! Зараз вони ще красивіші, аніж літом. Двома багряними стрічками тягнуться ген угору. Легко попід ними — від одного до другого, далі й далі — аж до театру.

Леся й не зогляділась, як вийшла на Володимирську вулицю. Зупинилась, постояла трохи, спостерігаючи людський потік, і, згадавши, що мама, певне, заждалась її, пішла додому. В очі впала величезна афіша. Ану-бо, що нині в театрах?

ТЕАТР — КАБАРЕ — ВАР'ЄТЕ!

Кругло-Університетська, 15

СЬОГОДНІ ГРАНДІОЗНИЙ КОНЦЕРТ!

ЛЮДИНА, ЩО ТАНЦЮЄ НА ГОЛОВІ

При театрі першокласний ресторан