Николай Олейник - Леся

Цікаво, як-то танцюють на голові… Про це вона навіть не чула.

Проходячи повз Золоті ворота, Леся не втрималася, щоб не звернути у скверик. Вона вже була тут кілька разів, але з мамою, Михайликом і Лілею, а гуртом, звісно, не те. Одне тягне туди, інше сюди, — хіба роздивишся як слід? А хочеться ж і доторкнутися до тих напіврозвалених мурів, і пошукати, може, й знайдеться щось серед них інтересне…

Як тут святково! Вузенькі доріжки геть-чисто встелені листом. Дихне вітерець — і заворушиться, зашелестить воно, мов живе. Між ним каштани, як зіниці, виблискують холодним полиском. Набрати б їх, та дома і так чимало — наносили з ботанічного. Леся все ж підняла кілька й поклала в кишеньку.

Внизу біля земляного валу, на якому височіли ворота, стояв гурт людей. Вони щось слухали, уважно, зосереджено. Підійшла. На камені, тримаючи на колінах бандуру, сидів сліпий. Видно, він щойно скінчив грати: пальці злегка тремтіли, ніби струни під час рокотання, більма незрячих очей з надією гляділи кудись у простір — старий ніби чекав свого прозріння і боявся поворухнутись, щоб не пропустить тої щасливої миті.

Леся пізнала його: та ж сутула, суха постать, вилицювате обличчя. На ногах, правда, замість стоптаних шкарбанів добре вшнуровані постоли.

Серце їй забилося ще дужче, коли до кобзаря підійшов хлопчина. На ньому недбало висів колись підкинутий нею піджак. Він уже зовсім зносився, мав десятки латок, а все ж, видно, служив іще поводиреві і постіллю, і захистом у негоду. Напоївши старого водою, хлопець заховав кухлика в торбину і сів, байдуже глянувши на людей. На мить його погляд затримався на тоненькій Лесиній постаті, і дівчинка знітилась. Шзнав чи просто так, випадково глянув? Кров ударила в скроні. Здавалося, присутні помітили той погляд і тепер дивляться на неї запитливо.

— Діду, чи давно ви не бачите? — запитав хтось кобзаря.

Старий одірвався від своїх думок, мовив:

— А відколи пам'ятаю себе. І до того, кажуть, незрячим був.

— І нічого в світі не бачили?

— Отак собі ходжу по землі, топчу її, а зроду-віку не бачив, яка вона.

— Заграли б, діду, — попросили ті, що прийшли недавно.

— Заграти не штука, та чи немає тутечки… — Він не сказав, кого саме остерігався, проте в юрбі загомоніли:

— Нема, діду… І близько не видно.

Кобзар ледь помітно торкнув струни, прихилився до бандури і вслухався. Поводир присунувся до нього ближче, зняв і поклав біля ніг картузика.

І от забриніли струни. Старий враз ожив, підвів сиву голову і заспівав, що були у вдови три сини, як соколи.

Вигодувала їх, довела до ума, а вони й віддячили неньці.

Ой іди ж ти, мати старая,

На чуже подвір'я проживати,

Ой годі наших діток малих пужати, лякати,

То будуть у нас куми і побратими гуляти!

Старечий, а такий дзвінкий голос. Стільки жалю в тих виголосах та виводах! Аж серце щемить.

Кобзар співав довго, а закінчив немовби закликом:

Гей, то-то ж, пани-молодці!

То треба ж отцеву молитву та матчину

Штити і поважати!

Дома, побачивши Судовщикову, Леся згадала, що сьогодні заняття з німецької. Михайлик і Шура вже сиділи за столом над розгорнутими підручниками, а Ганна Іванівна щось їм пояснювала. — От і пусти тебе саму. Не можна ж так, — кинула з докором мати, як тільки Леся зайшла.

Дівчинка розгубилася: за що їй догана? Ага! Несвоєчасно вернулась додому. За це треба перепрошувати. І дочка винувато пригорнулась до матері.

— Мамочко, люба моя, прехороша. Та коли б ти знала, кого я бачила!

— Ото-то… Завжди в тебе зустрічі, якісь побачення.

— Ні-ні, мамуню. Ось послухай. — І розповіла про бачене у скверику. Змовчала тільки про піджачину — не варто нагадувати старе.

— А про те, що розучувала в Ольги Олександрівни, бач, забула, — зауважила Ольга Петрівна.

Леся збагнула. Справді-бо! Тільки не забула вона, ні, а якось сплелися в ній обидві пісні — «Садок вишневий», що розучувала сьогодні в Лисенків, і ота, про вдову з її глибокими жалями. Яка ж із них ближче була до серця — сама не знала. З чемності відповіла:

— «Садок вишневий». А знаєш, мамочко, Ольга Олександрівна сказала, що в мене гарний голос… Тільки нерозвинений.

— То треба частіше співати, розвивати його. Ну, гаразд, про це потім… І так спізнилася.

— Іди до мене, Лесю, — покликала подругу Шура. Та не встигли дівчатка всістися, як у кімнату веселою юрбою влетіли Оксана, Маня і Люда, а слідом, широко розпустивши бороду і поскубуючи пишного вуса, зайшов і їхній батько, Михайло Петрович Старицький. Біля порога він зупинився, зняв капелюха і пробасив: