Николай Олейник - Леся

З вежі одкривався гарний краєвид на Дністровський лиман. Лесі ввижалися десятки козацьких «чайок», запорожці, що поспішали визволяти своїх побратимів з неволі.

Ось вони, вже під самісінькими мурами, йдуть крізь вогонь і воду до брам, за якими тремтять вороги…

Підступила Маргарита.

— Уявилося мені, Марго, те далеке минуле.

— Чи варто ще й цим журитися?

— Не тільки варто… Без поваги до минулого немислима справжня любов до вітчизни.

— Так, так, Лесю, — похвалив Косачівну Михайло Федорович, що стояв з дружиною неподалік і прислухався до їхньої розмови. — Святу правду мовиш… Без цієї давнини нема України. В ній наша згуба, в ній слава наша, кров'ю обкипіла, слізьми кривавими скроплена.

— От не розумію я, дядьку, — вела далі Лариса, — за що Україна такі муки терпіла. Невже за те, щоби знов стогнати в кайданах, щоправда, надітих уже не яничарами, а іншими поневолювачами?!

Михайло Федорович підійшов, заклавши руки за спину, пильно глянув у світло-сірі Лесині очі.

— Це добре, що ти, дочко, питаєш. Тільки знай: не загинули марно і не пропали безслідно страждання наших дідів.

— Я теж чомусь не вірю: на їхніх кістках, на їхній крові з'являться чудові сходи.

— Саме так! — Михайло Федорович обняв за плечі дівчаток і пригорнув. — В усіх оцих болях, стражданнях народиться нова Україна… Зростуть сини, які помножать дідівську славу і понесуть у віки… Он, бачите, — він показав на пастушка, що стояв на сусідній вежі і, приклавши до чола долоню, дивився на залитий сонцем степ, на лиман, що вигравав усіма своїми незвичайними барвами, — хтозна, про що думає отой хлопчина. Але, я певен, не про те, щоб довіку пасти чужу худобу! Мабуть, про волю, про свою землю, про щедру та багату долю свою.

II

По закінченні гімназії Михайло був зарахований на перший курс фізико-математичного факультету Київського університету святого Володимира. Підросли й сестри — Ліля та Дора. Косачі вирішили відправити їх на зиму до Києва.

Поїхала й Леся. Її вабила наука, якою вона досі успішно оволодівала самотужки. Необхідний був і постійний кваліфікований медичний нагляд. Південь, морські ванни та лиманові грязі хоч і поправили трохи здоров'я, проте остаточно на ноги не поставили.

Невеличка, з двох кімнат, квартира, яку найняли Косачі на Тарасівській вулиці, одразу стала затишним куточком для молоді. Майже щодня тут «пропадали», як казала Софія Віталіївна, Маня, Люда і Оксана Старицькі, Шура Судовщикова, що мешкала на Лабораторній, та чимало інших київських знайомих. Збиралися переважно після обіду, а до того Косачівни кілька годин училися: студіювали мови, історію, математику. Чимало допомагала репетиторам Леся. Вона відвідувала лекції в університеті і залюбки розповідала потім сестричкам про почуте, навіть написала для них підручник історії східних культур.

Та найцікавішими були вечори, коли сходились дорослі. Багато в сім'ї говорили про дядька, материного брата, Михайла Драгоманова. Надто про те, як на Першому всесвітньому літературному конгресі, що відбувся 1878 року в Парижі, головуючий Віктор Гюго приязно вітав молодого вченого, автора щойно видрукуваної в Женеві брошури «Українська література, заборонена російським урядом». Брошуру роздали всім членам конгресу і прилучили до протоколу. Там же Михайло Петрович познайомився з Тургенєвим, що був заступником голови конгресу.

Часто збиралася в Косачів студентська молодь. Говорили про різне, а найбільше — про робітничі заворушення, що останнім часом почастішали на заводах і фабриках Києва та інших міст.

Одного разу Михайло повернувся додому пізніше, ніж завжди. Леся ці дні нікуди не виходила — хорувала, і рідні не були обізнані з останніми університетськими подіями. Юнак якось дивно змінився: став похмурий, на запитання відповідав стримано. Ольга Петрівна і сяк і так підступала до нього, але даремно: син відмовчувався.

Михайло недбало повісив пальто, довго мив руки.

— Іди вже, йди! — гукнула йому Леся. — Вдруге тобі ніхто не розігріватиме обід.

— Пробач… А мама де?

— Ждала-ждала тебе та й пішла.

— Знову на засідання?

— Ні, здається, в бібліотеку. Дядько Михайло уже давно просив зробити для нього якісь там виписки. А ти чого сьогодні такий кислий? — Вона сіла напроти. — Знову негаразд із Шурою? Щось я її давненько не бачила. Чи не пробігла між вами чорна кішка?

— Ні, сестро. Тут інше. І далеко складніше.

— Що ж, коли не таємниця?

— Навіщо ти так? — В його очах блиснув вогник докору. — Ти ж добре знаєш, що від тебе в мене немає ніяких таємниць. — Він помовчав хвилину, сьорбнув кілька ложок борщу і вів далі: — От і настає, Лесю, хвилина, коли треба і нам братися до діла. Або ж… або, склавши гордо на грудях руки, відсиджуватися у запічку, мов той цвіркун. Розумієш?