Николай Олейник - Леся

— Нічого не розумію. Можеш ти розповісти, що і до чого?

— Пригадуєш, я розказував тобі, що готуємося провести вечір збору коштів?

— Пригадую.

— Так от: спеціальним наказом ректора вечір відмінено.

— Зовсім? Можливо, перенесено?

— В тім-то й річ, що ні. Самим звичайнісіньким чином за-бо-ро-не-но. Та й що тебе дивує?

— Дивного, звісно, тут мало, а все ж не сподівалася я.

— Отож і ми не сподівалися…

— Що ж вирішили робити?

— Поки що нічого. Кошти ми все ж таки зберемо.

Але як віддячити ректорові, як провчити його? — Він поклав ложку. — Зараз сюди мають прийти хлопці. Посидимо, погомонимо. Ти не заперечуєш?

— Що ти, Михайлику?! — поспішила заспокоїти його. — Тоді обідай скоріше, а то розмовою ситий не будеш. — Вона поставила на стіл вазу, повну запашних червонобоких яблук. — їж, тато передав.

— Ні, краще давай поприбираємо. Особливого нікого не буде, а все ж…

— А неособливий хто ж? їхні погляди зійшлися.

— Ти ж і лисиця, Лесю. Знаєш напевно, а допитуєшся.

— Гаразд, гаразд. Не хочеш говорити — не треба. Піду скажу малим, щоб не дуже галасували, — Леся вийшла в сусідню кімнату, де, скориставшись відсутністю старших, дівчата зняли справжній рейвах.

У коридорі теленькнув дзвоник, і Михайло поспішив відчинити.

Прийшов Зюма.

— Отже, я перший? — звернувся він до Михайла.

— Проходь, проходь. І сідай отут, — Михайло показав на стілець. — На, дивись поки що, — подав журнал.

Гість одразу ж заглибився в читання.

Трохи чудний він, цей Зюма, але розумний, товариський. Це всі визначають, не поминаючи, однак, нагоди покепкувати з його неуважності. За цю рису ще на першому курсі хлопця прозвали. «Професором медицини», хоч сам він про медицину ніколи й не мріяв, більше захоплювався літературою. Серед інших Зюма вирізнявся чорною, мов смоляною, чуприною. Він постійно закидав на потилицю непокірні пасма волосся, поправляв окуляри, які раз у раз сповзали, бо були, як кажуть, не з його носа — батькові.

Жодної хвилини Зюма не тратив марно. І коли вже брався за щось, чимось захоплювався, то віддавався йому до кінця.

Ось і тепер він настільки вняпився в журнал, що не почув Лесиного вітання. Михайло підійшов, злегка взяв товариша за плечі. Той одірвався від читання і, уздрівши дівчину, зніяковіло, обережно потиснув простягнуту руку.

— Зюма, — відрекомендувався і почервонів.

— А мені про вас Михайло розповідав, — мовила, аби вивести гостя з ніяковості, Леся. Та Зюма знітився ще більше.

— Що ж він міг про мене розповідати?

— Про ваше захоплення літературою. Хіба цього замало? — Вона приязно всміхнулася, відкривши разочки білих зубів, і ця усмішка розтопила хлопцеву сором'язливість.

— Тоді і я про вас знаю. Ваші поезії, скажу по щирості, захоплюють не тільки мене одного. Я ще знаю прихильників вашого таланту.

В коридорі знову задзвонили, і почата розмова урвалася.

Цього разу прийшли двоє — Шура і високий, зодягнутий в тужурку з офіцерського ясно-сірого сукна юнак. Він артистично вклонився, провів рукою по гладко зачесаному волоссю, ніби переконуючись, чи на місці воно і чи ніхто не порушив звичної, з рівненьким проділом зачіски. Леся глянула на нього, і відчуття чогось неприємного охопило її, але вона своєчасно приховала те від стороннього ока: різна буває в людини зовнішність, по ній не можна судити.

А Шура тим часом рекомендувала свого знайомого:

— Прошу, студент юрфаку Максим Славинський. Гість знову вклонився, якось роблено усміхнувся, від чого його модні куценькі вусики розтяглися на тонкій губі і зробилися ще вужчими.

— Тож я й думаю, — зрадів Михайло. — Обличчя знайоме, а де стрічав — не пригадую.

— То, прошу пана, певне, десь-таки в університеті, — відповів Славинський.

— Еге ж.

Лесину руку Максим тримав надто довго, навіть поцілував. Він шкодував, що не мав нагоди раніше познайомитися, бо ж і сам пише — хе-хе — льїричні поезії. Саме так, Лесі не здалося, він так і сказав: «льїричні». І потім, називаючи її ім'я, теж гаркавив. Це вона почула досить виразно.

Підійшла Шура, і пан Максим, вибачившись, приєднався до чоловічої компанії.

— Як тобі, Шуро, не соромно, — звернулася до подруги Леся, — знаєш, що лежу, і хоч би раз навідалась.

— Даруй, сестро, але сама цими днями застудилася… Та й клопоти різні… Мала замовлення від одного журналу на оповідання з сільського життя.

— Про місто ти, здається, не пишеш зовсім? Шура крутнула головою, і кілька пасем її коротко