Николай Олейник - Леся

— Та не турбуйся, мамочко, — заспокоювала Леся. — Нічого з ним не станеться.

— Як я потім стрічатимусь з людьми? — не вгамовувалась Ольга Петрівна.

— Мені здається, що ти перебільшуєш. Адже, зрештою, Михайло не пішов грабувати.

— Завжди ти його захищаєш, а не знаєш, чим це може скінчитися.

Леся помовчала хвилину, затим відповіла:

— Річ у тім, мамо, що ти не розумієш Михадлових захоплень. Або ж не хочеш їх визнавати. — Леся зняла з вішалки легеньке осіннє пальтечко, поспіхом накинула його на плечі. — Я теж туди. Удвох нам буде безпечніше. — І вже м'якше од порога додала: —Не думай тільки про нас зле, мамочко. Ось піду й приведу твого неслухнянця.

— Тобі не можна виходити. — Ольга Петрівна з докором глянула на дочку.

— Надворі не холодно. Я хутко.

Вечоріло. Ботанічний сад, де Леся любила відпочивати в затінку в'язів та каштанів, потемнів.

Швидко, наскільки дозволяла їй хвора нога, Леся вийшла на Володимирську вулицю і, помітивши біля парадного входу в університет групу молоді, прискорила крок.

На східцях стояли кілька жандармів. Вони вправно орудували кулаками, розштовхуючи та відкидаючи тих, що проривалися до дверей.

Леєю побачили здалеку. Із гурту назустріч їй вибігла Шура.

— Чому ти тут? — запитала стурбовано. — Щось сталося?

— Ні. А що тут у вас?

Підійшли Михайло і Славинський. Пан Максим був на диво збуджений, зовсім не схожий на того, яким бачила його Леся годину-дві тому. Зачіска розкуйовджена, кілька пасем довгого, намащеного рициновою олією волосся кумедно стирчало з-під кашкета.

— Що ж далі? — поцікавилась Леся. — По-моєму, зараз варто розійтися.

— Як? — не розуміючи, глянув на сестру Михайло.

— Удати, що ми розійшлися, — спокійно пояснила, — а коли все втихомириться, пробратися в приміщення з чорного ходу.

— Ай справді! Леся має рацію! — підтримала Шура. — Бо інакше нічогісінько не доб'ємося. Викличуть ще один загін жандармів.

— Гаразд, — погодився і Михайло. — Треба порадитися з товаришами. Ви тут зачекайте. — Він наблизився до гурту, відкликав Зюму, Нестора, ще кількох юнаків і вони запально почали один одному щось доводити, зиркаючи в той бік, де стояла Леся.

Через деякий час молодь почала розходитися. Жандарми, схрестивши на грудях руки, переможно посміхалися.

— Учинили так, як ти радиш, — сказав Михайло. — Але як тепер пройти?

Вони завернули за ріг Володимирської, потім, ніби прогулюючись, у сад.

— Ось вам хід. Уже темно, ніхто вас тут не помітить. А там самі знаєте, що робити.

Леся і Шура повернули назад. Вони довгенько походжали, прислухаючись до найменшого шерхоту за високим парканом. Але ніщо не порушувало спокою цього затишного куточка. Тільки пошелестував вітер в осінньому листі та на стрімких осокоринах галасливо вмощувались на нічліг галки.

А хлопців не було й не було. Чи не сталося, бува, чого? Зупинилися біля входу до саду. Та коли терпець їм, здавалося, увірвався, почулися приглушені голоси, і юнаки один за одним перемахнули через паркан.

…Другого дня в університеті коїлось щось неймовірне: заняття на багатьох факультетах було зірвано, студенти групами снували коридорами; викладачі хоч би й хотіли поскаржитись, так нікому: ректор, довідавшись, що двері його кабінету вимащені дьогтем, раптово захворів.

Порядкували жандарми. Сам шеф — генерал Новицький — завітав на місце події і, ходили чутки, досить різко висловився про університетське начальство. З наказу Новицького одразу ж почалося слідство: в кількох кабінетах засіли слідчі і почали викликати на допит. Це ще більше вплинуло на студентів: аби уникнути неприємної зустрічі, багато взагалі пішли додому. Як не билися «охоронці» порядку, дізнатися прізвищ сміливців їм не вдалося. Одні справді їх не знали, а ті, хто й догадувався, не наважувалися накликати на себе гнів товаришів, твердили, що були на той час удома, в театрі або ж просто — і це вони можуть довести — прогулювалися на Володимирській.

Досвідчений у таких справах Новицький наказав припинити слідство до слушного часу.

— Почекаємо, ніщо з нічого не виникало і безслідно не зникало, — спокійно мовив він. — Час своє покаже.

III

З Колодяжного надійшов лист, у якому Петро Антонович скаржився на здоров'я, на те, що всі його покинули. Леся взагалі близько брала до серця будь-чию скаргу, тим паче вразили її батькові слова.

— Бідний татусь. Чи не поїхати нам до нього? — питалася матері.

— Мабуть, доведеться.