Николай Олейник - Леся

— Поїздила я, надивилася.

— То таки правду кажуть: «От Києва до Кракова — скрізь біда однакова…»

— Та коли б же тільки до Кракова, а то по всій, Варко, землі. Поки молода людина — чогось жде, сподівається, а там незчується, як і смерть за плечима стане.

— І доки ж воно буде отакечки?

— Недовго. Але напевне — хто його знає. Он дядько Михайло пишуть, що в них, за границею, теж люди заворушилися.

— Так-так, — аж зіп'ялася на лікті Варка…Уже й Федоська повернулася з клуночками збіжжя, уже й молоти його почала на саморобних жорнах, що в сінцях, а подруги все говорили. Не було цього разу в їхній розмові колишніх дитячих мрій — були надія, сподівання.

Ввійшов господар, за ним Федоська. Йосип мовчки, ні на кого не дивлячись, тинявся по хаті.

— А це що за оказія? — накинулась на нього Федоська. — Мов знов напився?.. Чи не бачиш — гостя в хаті?

Йосип спокійно звів насуплені брови. Очі його, забачивши Лесю, злегка заясніли, проте ненадовго — поки вітався.

— Твоя правда, — звернувся до дружини, — напився… Лихом та бідою так уже встиг впитися, що аж нудно, — Він скинув подерту на ліктях лахманину, повісив її на вбитий в одвірок кілочок і, певне, сам не знаючи, чого йому треба, почав щось шукати у суднику.

— Чого б ото я копалася? — спересердя обізвалася Федоська. — Иди-но лишень покрути жорна.

— Устигну, — спокійно відказав Йосип. — Де оте письмо, що я од Блощуків приніс?

— Одразу спитав би… А то риється, наче скарба якого шукає. — Федоська витягла із столу невеличку шухлядку, пошаруділа якимись там паперами і ткнула чоловікові потертий, з багатьма штемпелями конверт. — На, читай, грамотій.

Йосип узяв конверт, покрутив у руках і підступив до Лесі.

— Ану, Лесю, прочитай, що тута написано, — попросив. — Це аж звідтіля — як його — аж з Сибіру. — Він важко сів коло столу, підперши рукою нечесану голову, непорушне втупивши очі в долівку.

В багатьох, видно, руках побував лист. Навіть адреси вже не розібрати.

Леся спочатку пробігла очима розгонисте писання, а вже потім почала:

— «Рідному моєму братові у село Колодяжне…»

— Тільки ти не спіши, — попросив Йосип, — а то я й не второпаю нічого.

— «…Дорогий мій брате! Низько вклоняється тобі твій рідний брат Яким із сім'єю. Ти прохав мене, аби по приїзді написав тобі, як тута і що, чи варто собі зриватися в дорогу. То слухай. Як ми їхали з початку вересня, то на пристанях, на двірцях стрічали гурти людей з дітьми. На нашому пароході їх було стільки, що не то що лягти, а деякі не мали де й сісти, стояли на ногах всю дорогу або мінялися одні з другими. І всі нужденне вбрані, годувалися сухарями з водою або, як наші українці, самою таранею.

В Тюмені всіх чекала звістка: пароход не йшов до їевлевої. Отже, треба йти до неї пішки 130 верст або зоставатись на зимівлю в Тюмені. Тюмень, Ялутовськ та Курган з повітами гинуть від голоду. Декотрі, правда, хто без діток, таки подалися пішки, та чуток про них і немає.

Отаке-то, брате коханий, наше переселенське життя. Десь поки доберемося — коли таки доберемося до тих обіцяних вільних земель, — то прийдеться одразу в домовину лягати. Бо ні сил, щоб обробити їх, ні насіння, щоб засіяти, ні в кого не лишилося. Все проїдаємо. Зосталися хіба що руки, та, біда, нікому їх збути.

Судіть тепер самі, їхати вам чи ні. На цьому зоставайтеся живі і здорові.

Поклоніться усій нашій рідні та й не згадуйте лихом.

Може, й було коли між нами що не так, то простіть хоч перед смертю далекою.

Цілуємо всіх вас і обнімаємо.

Прощайте.

Твій брат Яким з дружиною і дітками».

Останні слова Леся прочитала зовсім поволі, наче то й справді був заповіт. Деякий час усі мовчали, навіть Федоська, що саме розчиняла в макітрі, перестала мішати ложкою, замислилась, обіпершись об комин.

— От тобі, стара, й Сибір, — обізвався Йосип.

— Або я тебе силувала? — сплеснула руками Федоська. — Чи ти ба! Ще й претензію має. Люди он і тутеньки дбають та й мають. А тебе хоть у самісінький рай, то й там хліба проситимеш. Іди домелюй збіжжє, бо вже он, бач, розчинила.

Йосип глянув на жінку, нехотя підвівся, вийшов. У сінях глухо загуркотіли жорна.

— Тітко, — звернулася до Федоськи Леся, — дайте мені на врем'я цього листа.

— Таж беріть, беріть. Навіщо він вам?

— А я про це напишу, нехай усі дізнаються. Леся хутко зодяглася, попрощалася.

— Увечері я ще зайду, а коли що, пришліть Яринку, — попросила вона Федоську.

Але того вечора вона так і не одвідала Варки. Зачинившись у другій дитячій кімнаті, писала й писала. Лиш як покликали до вечері, вийшла стомлена, бліда.