Николай Олейник - Леся

— А чому — мабуть? — Лесю аж образив надто спокійний, як їй здалося, материн тон. — їхати — і все!

— Коли ти вже так наполягаєш, поїдемо, — погодилася Ольга Петрівна.

Недовгі збори, кільканадцять годин дороги, і ось він — завжди людний ковельський вокзал.

— Татусю, — першою кинулась Леся до батька. — Як ти змінився, тату!

А Петро Антонович справді змарнів, якось ніби поменшав, ще дужче посивів.

— Служба, дочко…

Вона розуміє. Все розуміє. І од чого ота сивина, ота постійна втома на батьковому обличчі. Нелегко йому, бідному, ой як нелегко! Сама вона, самі її поїздки чого варті!

— Та ти не журися, Лесю, — веселіше заговорив Петро Антонович, помітивши доччин смуток. — Якось воно буде. Не змелеться, то скрутиться…

Петро Антонович замовк.

Кароль теж був цього разу не в гуморі, мовчки підганяв коней, щоб швидше встигнути додому, бо вже воно й сутеніть починає.

— От і Кароль наш зажурився, — мовив зрештою Петро Антонович. — А вже веселішої од нього людини треба пошукати. Життя своє бере.

— А що з вами, Каролю? — запитала Ольга Пет рівна.

— Ет! — махнув той рукою і ще дужче погнав коней.

— Брат його до Сибіру збирається, на поселення, — мовив Петро Антонович.

— Куди саме?

— А туди, де обіцяють землі кожному без міри.

— Щось вельми щедро.

— Іншого виходу, Ольго Петрівно, немає, — обізвався Кароль, — хоч тутки гинь, хоч що хоч. А чоловік же собі не ворог. Не було б у нього надій, то й життя, мабуть, нічого не було б варте.

— І багато збираються їхати? — знову спитала Ольга Петрівна.

— Та поки що одиниці. Ждуть, що вони напишуть звідтіля, а тоді, мовляв, буде видно.

Такими нерадісними новинами зустрічало Лесю Ко-лодяжне. Восени, коли вона повернулася з Одеси, якось не так впадала в очі убогість, а тепер — мовби нічого іншого, крім злиднів, тут і немає. У дворі, де колись, за першого їхнього приїзду, привітався до них старий поліщук, було безлюдно. Під плотом лежав брудний, ніби догнивав, останній сніг. Не видно було навіть дітвори… Од того безлюддя, од тієї тиші робилось моторошно. Тільки біля Варчиного двору стояло закутане в якесь лахміття дитинча. Леся довго придивлялась до дівчинки, ніяк не могла її пізнати.

— Та то ж Яринка, меншенька Варчина сестричка, — підказала їй мати.

Справді, але яке ж воно бліде, аж світиться.

— А де ж Варка? — Леся зіскочила з візка, подала Яринці гостинця і не могла дочекатися, поки дівчинка збереться з думками та відповість.

— Слаба лежить, — зрештою обізвалася та.

— А що з нею?

Дівчинка подивилася з-під насуплених брів на Лесю, перевела погляд на гостинчик, що його крутила в руці, не наважуючись їсти, і вже потім, ніби переконавшись, що Варчине здоров'я таки хвилює панночку, мовила:

— Або я знаю. Живіт, каже, болить. Мати їй і цитварне насіння давали, і чорниці…

— Ну, гаразд, — заспокоїлась і заспішила додому Леся, бо візок вже давно був у дворі. — На тобі ще гостинців, даси Варці і скажеш, що я до неї прийду.

Дівчинка слухала, не рухаючись із місця. Та як тільки Леся трохи відійшла, прожогом кинулась у двір.

…От і домівка. Господи, як тут звично, затишно. Скільки вже їздила-переїздила та перебачила всього, а кращого місця не виділа. Бо таки й нема кращого. Хоч і не забруковані тут вулиці, не побачиш увечері ліхтарів, а все одно манить сюди, тягне якась невидима сила, супроти якої не встояти.

Леся поклала книжку, підкрутила лампу, що почала була пригасати. Стомлена дорогою, спала мати, певне, заснув і батько.

Леся встала, відчинила кватирку, і ніч свіжим струменем дихнула в обличчя. Яка вона приємна, ця весняна прохолода! Пити б її, настояну на південних вітрах, на весняних відталинах, на сумному журавлиному курликанні, пити до сп'яніння…

Ой чи так красно в якій країні,

Як тут, на нашій рідній Волині.

Звідки це? Ага, то ж її власне, написане кілька років тому. Так-так. Тоді вона, правда, пізніше, теж повернулась із Києва. Саме розвивались садки.

…Ніч обгорнула біленькі хати, Немов діточок маленьких мати, Вітрець весняний тихенько дише» Немов діток тих до сну колише-Згадувала власні рядки, і вони здавалися їй якимись чужими, далекими од її сьогоднішніх почуттів. Справ-ді-бо, де ті біленькі хати? Чи й були вони тут коли-небудь? Чи то не витвір її бурхливої фантазії, потроєної безмежною любов'ю до цього краю?

Прислухалась: ні пісень, ні співів… Тільки пугач віщував комусь смуток та собака жалібно скавчав на другім кінці села. А поза тим — глушина, туга і туга… Навіть гай, що чорнів удалині, — Леся більше вгадува ла його, ніж бачила, — навіть він здавався німим.