Николай Олейник - Леся

…Гойдається на руках оббита червоною китайкою труна, все більше збирається за нею люду, і ось уже процесія заповнила вулицю, пливе і пливе древнім містом. Старі і малі проводять в останню дорогу свого Кобзаря, свого захисника. Лунають траурні мелодії, жалобні марші, в які вплітаються полум'яні рядки «Заповіту»:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте…

Шаліють жандарми — не передбачали такого, думали — забула Україна сина свого. Не розганяти ж кіньми та шаблями похоронну процесію!

Так і витали до самісінького вечора над Києвом невмирущі Шевченкові думи.

…Пізно, вже густа безмолодикова темрява оповила село, сховала від ока людські злидні, проте ніхто не поспішає. За декламаціями — спогади, за ними — пісні, потім читання і ще читання. Вже вкотре читала Леся ту «Катерину», а ще просять, і вона дістає з шафи і врочисто кладе на столі невеличкий, подарований Комаровим томик Шевченкових поезій, розгортає його, і така знайома вже розповідь про долю обдуреної москалем сільської дівчини знову й знову бентежить серце.

Щойно годинник пробив десяту, Леся знову зібрала своїх співаків. «Заповіт»!

Це була якась незнайома мелодія. Ольга Петрівна пригадала, як дочка годинами просиджувала біля фортепіано, награючи її. Думала — нову якусь пісню розучує… Що ж, непогано як для першого разу. Всі заслухались, ніхто й не догадується, що це тільки спроба покласти на музику «Заповіт».

Роздумувала над цим, певне, сама лиш Ольга Петрівна, бо інші, хоч і знали вже слова «Заповіту», були вражені нездоланною силою пророчих слів. І коли скінчили співати, всі почувалися напружено, ніби готові от зараз піти і «вражою злою кров'ю волю окропити».

— «…В сім'ї вольній, новій», — промовив хтось у задумі, і ніби луна прокотилась кімнатою.

— Коли-то ще воно буде, людоньки? Це, здається, зітхнула Федоська. Чи Килина. І Леся, не чекаючи, поки озветься хтось із старших, відповіла:

— Буде! Може, й за нашої пам'яті. Вона помітно хвилювалася, і Ольга Петрівна поспішила змінити тему.

— Ну, Лесенько, — обізвалась, — будемо вважати офіційну частину закінченою. Тепер я порядкуватиму.

Посеред кімнати поставили стола, накрили великим білим обрусом і почали подавати. За кілька хвилин з'явилось малинове варення, яке Ольга Петрівна щороку тримала спеціально на свята, у полив'яних хлібницях — пиріжки з грушами, різне печиво. Розпочиналася традиційна вечеря…

V

Генерал Новицький мав рацію: невдовзі йому, хоч і не зовсім точно, стали відомі організатори університетського заворушення. Переглядаючи поданий список, він не без подиву натрапив, на прізвище Косача. Колись десь він уже з ним зустрічався. Але де, з якої нагоди? Заклавши руки за спину, генерал став біля вікна і довго дивився на безлюдний Думський майдан, потім пройшовся по новенькому килиму, що рівною стежкою стелився од столу через увесь просторий кабінет, і зрештою, так нічого певного й не пригадавши, теленькнув дзвіночком.

— Підполковника Євецького, — наказав і, коли той з'явився, запитав: — Ти не пригадуєш, — генерал звертався до підлеглих тільки на «ти», — такого прізвища? — Він підкреслив і ткнув олівцем.

Худорлявий, довгий Євецький перегнувся через стіл:

— Косач?

Генерал запитливо подивився на підполковника.

— А чи не той часом, що замішаний у справі Петро вського?

Новицький наказав негайно принести справу політемігранта Петровського.

— Так і є, — констатував, переглянувши список осіб, причетних до справи Петровського. — Значить, син іде слідами батька?

— Син-то син, — додав Євецький, — але між ними е ще небезпечніша особа, пане генерал.

— Слухаю, — насторожився Новицький. — Ти мене тішиш останнім часом, підполковнику. То що ж там за особа?

— Дочка, пане генерал… Лариса Косач. Молодша сестра оцього, — Євецький показав на список, що лежав на столі.

— Чим займається? Вчиться?

— Ні. Квола здоров'ям, вчиться дома. Пише.

— І що саме? Крамолу?

— Поки що не доведено, але я обіцяю панові генералу незабаром доповісти достеменно. Знається з Франком.

— Ого, підполковнику! — Новицький вийшов з-за столу, поклав на плече офіцерові свою м'ясисту руку. — Чи не думаєш стати філологом? Така обізнаність…

— Лариса Косач вельми популярна серед студентської молоді, — вів далі Євецький, — вона, виявляється, теж брала участь у заворушеннях.

Новицький дивився на офіцера з легким подивом. Роздобути такі дані — треба неабияких умінь.