Николай Олейник - Леся

До О. Кобилянськоі, 2—10 серпня XI

Кавказ… Рівно через десять років він стане її другою батьківщиною, місцем останнього притулку. А зараз вона їхала тільки «на зиму», на одну лише зиму. Однак треба подаватися в якусь полудневу сторону — полтавсько-київський клімат, видно, вже не для неї, то чому не звідати ще цього краю? Хвалить же його й Кримський, і Маня Биковська од нього в захопленні, й Квітка… Клименту Васильовичу він хоч і не здається чимось надзвичайним — гори як гори, і люди як люди, — все ж радить, запрошує. Буде, мовляв, до кого своїм словом озватися. Воно й правда. Бо поки вдома, поки поблизу тебе друзі, батьки, якось не відчуваєш тієї туги за рідним, котра охоплює тебе на чужині. А це велике горе — буть одиноким, самітним.

…На початку жовтня Леся була в Тифлісі.

Тимчасово зупинилася в готелі, бо Маня, яка прийняла б її з дорогою душею, сама жила в чоловікових родичів, а Квітка на власне житло ще не спромігся — теж тулився по людях. Зрештою, добре, що вони хоч зустріли її, допомогли влаштуватись, не залишають одну. Климент Васильович так той просто зі служби поспішає до неї… Бідний він: двадцяти трьох років, а як вимучений життям! От тобі й університет, коли нема «своєї» руки в якімсь відомстві чи департаменті. Шматкові хліба радітимеш…

Климент Васильович працював помічником секретаря окружного суду. Робота не так і важка, але і безгрошова. Шістдесят п'ять карбованців на місяць — не вельми розбагатієш. Бракувало не то що на одяг та матері в Київ — навіть на театр треба було економити.

Все ж у театрі він бував часто, не залишав ні музики, ні етнографії. В цьому значною мірою допоміг Климен-тові добрий друг Лариси Петрівни — Агатангел Юхимович Кримський. Квітка познайомився з ним давненько, ще в Києві, і таки в них же, у Косачів. Якою ж була його радість, коли, приїхавши до Тифліса, застав там славного земляка. Вчений працював над давніми східними рукописами, а поза тим вивчав живу мову, звичаї грузинів. В місті в нього було чимало приятелів. Якось, коли вони прогулювалися над Курою, їм зустрівся літній уже, досить симпатичний чоловік. Кримський гречно з ним привітався, відрекомендував Квітку. Незнайомець виявився етнографом і композитором Завадським.

Климент Васильович швидко завоював симпатію Завадського, і той, бачачи його незвичайний потяг до музики, ввів юного краянина (сам теж був з України) в ширше мистецьке коло. Таким чином Квітка запізнався з Захарієм Паліашвілі — молодим представником новітньої грузинської музики — і взагалі став своєю людиною серед її діячів.

Десь через місяць після приїзду Лариса Петрівна і Квітка гостили в Завадського. Композитор відзначав якусь свою родинну подію, власне, це був лише привід для широкого товариства. Зійшовся переважно музичний світ. Довго сиділи, говорили про різне.

Ще на початку вечора господар, з яким Леся раніше зустрілася, познайомив її з Паліашвілі, той — зі своєю дружиною, милою, тендітною Юлією Дмитрівною.

Разом вони сиділи й за столом. Молода пара викликала симпатію. Захарій Петрович, виявляється, знає Читадзе. Як він там? Лариса Петрівна розповіла, що недавно з ним бачилась, що Шіо — як не дивно — досконало опанував російську мову, вважається в Києві чи не одним з кращих її викладачів.

— Скоро ми його цієї честі позбавимо, — мовив Паліашвілі.

— Як? — не зрозуміла Леся.

— Заберемо до себе. Досить йому там одсиджува-тись. Нехай приїздить і учить тут… Так і скажіть йому, як побачите… Ви надовго до нас? — поцікавився.

— Не знаю, як далі, а зиму перебуду. Клімат ваш мені підходить… І люди до душі. Двічі я була в Італії, у Сан-Ремо; добре там, але чужина… А тут як дома.

— Значить, подобається? — серйозно перепитав Захарій і голосно звернувся до присутніх: — Друзі! Нашій дорогій сестрі Лесі Українці подобаються наш Кавказ, наша Грузія, Кура, наші гори… — Він був трохи під чаркою. — За давнім східним звичаєм, усе, що подобається гостеві, хазяїн повинен йому дарувати.

Присутні заплескали в долоні.

— В знак нашої одностайної згоди, — вів далі Паліашвілі — пропоную… Зачекай, Юліє, — лагідно обірвав він дружину, що намагалася його стримати, — тут таке діло, а ти хочеш, щоб твій Захарій мовчав… пропоную підняти бокали.

Гості сипали жартами, дотепами. Лариса Петрівна взяла бокал, наповнений іскристим вином, підвелася.

— Ми, українці, теж гостинні і щедрі, — мовила. — Я хочу, коли вже вельмишановний Захарій Петрович проголосив такий тост… хочу, щоб наші народи завжди ділилися тільки добром… Я вперше на вашій землі, і мені радісно, що ми, такі далекі відстанню, близькі, рідні серцями… Нехай же вічним буде наше єднання!.. А за дарунок велике спасибі, — додала жартома.