Николай Олейник - Леся

Це трапилося наступного дня. Лариса пробігла очима телеграму, захиталася і, щоб не впасти, прихилилась до стіни. Швейцар, що все ще стояв у нерішучості, вагаючись — іти йому чи підождати, ледве встиг підтримати її, посадити на диван, як Лариса Петрівна втратила свідомість…

Опритомніла від чогось терпкого, неприємного: Маня Биковська терла їй скроні і давала нюхати намочену в нашатирному спирті вату.

— Ох, Маню… — тремтячими устами мовила Леся. — За що на мою голову стільки нещасть?.. Краще б зо мною це сталося.

— Заспокойся, Лесю.

— Не можу… не можу цього збагнути… Як там рідні?.. Тато хворий… А Кльоні, — згадала раптом, — не було? Він ще не знає?

— Не було.

— Котра година?.. Шоста… Зараз він прийде… Ох, сестро! Немає більшого горя на світі, як смерть… Все можна перетерпіти, перебороти… Я мушу їхати…

— До Харкова? З твоїм здоров'ям тільки в дорогу, на пох: орони…

Лариса Петрівна лежала безсило. Очі їй почервоніли, бліде лице взялося плямами. Вона, здавалось, була десь в іншому світі.

Під дверима почулися поспішні кроки, хтось нервово постукав.

— Це Климент Васильович, — хотіла було схопитися Леся.

До кімнати, не чекаючи дозволу, ввійшов стривожений Квітка.

Леся заплакала — безгучно, зціпивши зуби.

— Не треба, Лесю… Сльозами горю не допоможеш. — Климент Васильович узяв зі столу пом'яту телеграму, читав.

— Учора… коли ми були на вечорі — говорила Ле ся тремтячим голосом. — Це вже над мої сили… Ще ніколи не було мені так трудно… Михайле! — розпачливо гукнула. — Ні, це неправда!.. Цього не може бути! Я не вірю… — І вона знову зайшлася плачем.

Незабаром почалася гарячка. Биковська і Климент Васильович поклали хвору в ліжко. Лариса Петрівна металася, марила спогадами далекого дитинства, кликала й кликала брата.

…А невдовзі, як Лесі поліпшало. Квітка перевіз її в будинок Хитрова, по вулиці Тер-Гусаківській, де мешкав сам. Тепер їхні кімнати були поруч.

XII

Кілька місяців після братової смерті Лариса Петрівна не могла прийти до нормального стану. Знову й знову були напади істерії, знову — вночі, а нерідко і вдень — «приходив» Михайло, сідав мовчки або ж кликав її на Волинь — у Колодяжне, в Нечімне, — вистежувати мавок, слухати пісень та легенд. Чомусь не виходив з голови отой ранок у Нечімному і він, Михайлик, зарошений майже попід руки, з букетом білих і жовтих лілей…

Не працювалося, а втомі не було міри. Дедалі більше переконувалася в тому, що Квітка і Маня мали рацію, коли не пустили її тоді до Харкова чи Києва, — там вона не витримала б напевне.

Дні минали без будь-якої віддачі.

«Чи не пора й мені підводити підсумок?» — питала сама себе Леся. Та проти цих думок повставала інша, та. Одержима Леся, і знову доводилося коритися її волі, і знову серце нило від кривди, а руки просили роботи. Поволі поверталася цікавість до життя.

А воно вирувало. Тифліс жив тривожними чутками про воєнні приготування на Далекому Сході.

…Лариса Петрівна поспішала на поштамт. Давно, ще при зустрічі в Полтаві, на відкритті пам'ятника Котляревському, обіцяла Коцюбинському вірші для альманаху, та оце тільки зібралася. Не такі, правда, як хотілося б, але на кращі зараз вона неспроможна.

Надворі потепліло. Розтанули ріденькі латки снігу, з гір помчали струмки. На Курі почавсь льодохід. Це було гарне видовище: внизу, під містком, скаженіла, пінилась річка, гнала наламану десь у верхів'ї сріблисту кригу, а над ущелиною, над скелями та розвалинами прадавніх фортець висло синє-синє, мовби вицвічене фіалками небо.

Леся постояла на містку — аж трохи змерзла — й пішла. Біля поштамту її мало не збив з ніг рослий хлопчина. З криком: «Війна! Японці напали на Росію!» — він вихором вилетів з дверей і помчав вулицею.

На поштамті панувала паніка. На місці не було жодного чиновника — всі збилися в гурт, посеред якого стояв чоловік у форменці — очевидно, телеграфіст — і розгублено коментував щойно одержане повідомлення. Настрахані чуткою відвідувачі, аби дізнатися щось певніше, напирали на бар'єр, що розділяв залу, дослухалися до тої розмови, перекидаючи один одному уривки фраз.

—…Потоплені броненосці…. «Ретвизан»… «Цесаревич»… «Паллада»…

—…Не потоплені, тільки пошкоджені.

Декотрі відразу ж зникали — несли ту страшну звістку додому.

З трудом здавши листа, Лариса Петрівна не стала затримуватись…

У місті з'явилися листівки, якими комітет РСДРП закликав робітників у неділю вийти на демонстрацію. Але сталося непередбачене: на станцію прибуло кілька санітарних вагонів, і народ кинувся до них, щоб розпитати поранених про останні новини, а заразом довідатись і про своїх рідних (може, чули, стрічалися). Вагони стояли в тупику, і незабаром коло них зібралося чимало люду. Кілька поліцаїв, що спробували розганяти людей, були відтиснуті і освистані. Робітники майстерень, що саме покінчали зміну, жінки слухали солдата. Він, здавалося, висів на приступці вагона — одна забинтована рука на грудях, на підв'язці, другою тримався за поручень, — говорив мішаною грузинсько-російською мовою. Розповідь його була невтішна: фронт майже без боєприпасів, постачання погане, серед начальства пияцтво.