Николай Олейник - Леся

— Я серйозно, — знову підвівся Паліашвілі. — Коли вам тут подобається — залишайтесь… Переїздіть назовсім — все буде ваше… — повинні ж ми коли-небудь віддячити Україні за нашого Гурамішвілі…

— Спасибі» Тільки без України я не можу, тим більше зараз, коли над нею забриніло світання нового дня. Там мене ждуть.

— Але ж писати ви зможете й тут.

— Одного лише писання зараз не досить.

— Розумію. Як це в Шевченка? — Паліашвілі замислився. — «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…»

— Звідки ви знаєте «Заповіт»? — поцікавилась Леся.

— Ваш «Заповіт», дорога сестро, з однаковою силою будить струни і в наших серцях. А чув я його з уст нашого Акакія. Він бачився з Шевченком раз, у Петербурзі, але спогад про ту зустріч Церетелі береже як святиню.

Підійшов Вано, брат Паліашвілі.

— Захарію, тебе просять заграти. — І додав вибачливо: — Вечір без музики — що маран без вина. Паліашвілі підійшов до фортепіано.

— Легенди оповідають, що Гурамішвілі дуже любив українські пісні, —мовив задумливо. — А одну — «Ой на гору козак воду носить», — здається, так її називають? — найбільше. Ми віримо легендам… Я віддаю свою першість нашим дорогим гостям і прошу виконати цю пісню.

— Сідайте, Кльоню, — шепнула Леся Клименту Васильовичу.

Квітка подякував, сів.

Пісня про нерозділене дівоче кохання, про козака, що кидає свою наречену і їде в далеку дорогу, зачарувала слухачів. Не всі розуміли її зміст, але мелодія, музика, повні задушевності і тихого смутку, проймали кожного.

Кажуть люди, що не буду я твоя!

Кажуть люди, сама бачу,

Не раз, не два на день плачу, —

стиха підспівував Квітка.

— Молодець! Добре граєш! — похвалив Захарій Петрович і додав: — Гарна пісня… Отак, мабуть, тужила десь і Давидова наречена — грузинка… Грайте ще, будьте ласкаві.

Климент Васильович виконав варіації на теми народних пісень — присутнім вони теж вельми сподобались — і уступив місце Захарію. Тіснувата як на таку компанію кімната завирувала звуками — шумом зелених картлінських долин, ревом водопадів, задумою величних вершин гірської Сванетії.

Як він грав? Як легко, ніби стрімкий потік по камінню, бігали його пальці. Коли б їй хоч трохи його віртуозності… Власне, коли б їй… Лариса Петрівна аж повела плечем, — воно чомусь сіпнулося, і, щоб не повторилося, схрестила, міцно затиснувши, руки на грудях.

…Стало душно, і вони вийшли на веранду. Жовтень видався теплий. Гірко пахло пожухлим листям, з ущелини, де в темряві сердито билась об скелі, шуміла Кура, тягло холодком… Місто ще спало. Сотні яскравих і слабших вогників миготіли, переморгувались, п'ялися все вище на гору, що здалеку нагадувала прибрану до свята ялинку. Ніч була сіра, і прадавній Метехський замок на вершині гори (Леся вже встигла побувать біля нього) здавався ще таємничішим. Скільки набудував їх народ на цій багатостраждальній землі! На власне ж горе. Колись гинув на мурованих стінах від рук чужоземців, а нині гниє у вогких підземеллях, закинутий своїми ж єдинокровними катами… Півтора місяця тому там обірвалося прекрасне життя Кецховелі… Вона пригадує цього безстрашного юнака, пам'ятає ще по Києву.

Паліашвілі спитав:

— Гарно тут, правда? А мені все хочеться осідлати свого мерані, пуститися по горах і долинах… Скільки там ще не відомих пісень! Зібрати б їх, видати…

— Ми з Квіткою таку книжечку вже зладили.

— А я і фонографа з Москви привіз, — їдьмо літом у гори? Вам ще ніхто не розповідав сказання про Абесалома і Етері? О, це чудова легенда! Це, коли хочете, другі Ромео і Джульєтта, Трістан і Ізольда… Це — опера! Наша, грузинська.

— Ви хочете її написати, Захарію? — запитала Леся.

— Так. Але — між нами. Поки що я сам цього боюся. Перша національна опера!

— Тим більше, Захарію, треба братися. Дорогу перших не завше встеляють квітки, частіше — терни, каміння, а все ж вони — перші. Я чомусь вірю, що вам опера вдасться… От послухала ваших речей, вашої гри — і вірю.

— Спасибі» Ларисо Петрівно. Я писатиму… неодмінно! Це буде опера про нездоланну силу любові, що може перемогти неправду і зло… і навіть смерть… То як: їдемо влітку в гори? — запитав зненацька.

— Зараз про це думати рано. А ваш фонограф можна використати й тут. Климент Васильович хвалився, що вже зазнайомився з кількома старими піснярами, записати їх було б цікаво.

…Вечірка закінчувалася, гості потроху розходились. Вони повернулися до кімнати і теж почали прощатися.