Николай Олейник - Леся

Натовп гудів.

Солдат-грузин закінчив, сплигнув з приступки, на його місце став інший. В цього були цілі і ноги, і руки, тільки під розстебнутою гімнастеркою на грудях проглядало густе плетиво поруділих від крові і поту бинтів.

— Товариші! — гукнув солдат. — Нас посилають на смерть, а діти наші, сім'ї сидять без хліба… Виступайте проти війни! З вами робітники і ми, солдати…

— Геть війну!

— Геть тиранів!

…А навколо вже скаженіла поліція… Раптом над усім цим збуреним натовпом пролунало сильне, всевладне:

— Геть самодержавство!!!

XIII

По кількох місяцях перебування на Україні (Київ зустрів її ще свіжою, обсадженою барвінком могилою Михайла Старицького) Лариса Петрівна восени знову повернулася до Тифліса. Цього разу вона поїхала туди ще й тому, що там був Квітка. Климент Васильович без неї тепер не міг. Та й Леся, здається, відчувала те саме. Ніхто з них напевне не знав, якими стануть їхні стосунки в майбутньому, але обоє розуміли: вони повинні бути разом.

Тепер коло їхніх друзів розширилось. Паліашвілі, виявляється, мав рацію: Читадзе таки потягнуло на батьківщину. Залишив її зовсім юним, незнаним хлопчиною, а повернувся відомим, уславленим. Зерна багаторічної приязні Читадзе і Косачів лягли на плідну основу.

Лариса писала мало — недуги дедалі частіше змушували її відкладати перо, шукати інших шляхів виходу слова. Удень, поки Климент Васильович був на службі, читала, блукала в горах, зате ввечері, вдома чи в гостях, давала волю думкам. У центрі розмов була, звичайно, політика: ганебний провал японської кампанії, страйки і повстання, що могутнім полум'ям клекотіли по всій Росії.

«..Наставав 1905-й. Він розпочався новими революційними спалахами і новими, ще жорстокішими репресіями. 3 далекого Петербурга надійшла звістка про розстріл демонстрантів біля Зимового палацу, а слідом — про арешт Горького» Царські сатрапи кинули письменника в підземелля Петропавловської фортеці за те, що осмілився подати голос за скривджених.

— Вони закували народ і хочуть закувати ще й думку, — обурювався Читадзе. — Але на цьому вони зламають зуби. Можна заборонити страйки, але ніякі укази — будь їх хоч тисячі — не зупинять слова.

— До того ж заборонене слово падає на вагу історії важче звичайного.

— Я пам'ятаю Олексія Максимовича, він був другом Гоги, мого брата, і моїм другом. Ми часто стрічалися… Яка він людина, Ларисо Петрівно! Мислитель! І таку людину за грати! Ш, це вже крайність. А крайність — безсилля.

— Але царизм ще живе. Повалити його — наша справа. Опортуністи, правда, іншої думки, але, на щастя, їх значна меншість. Основна маса пролетарів за марксистами-іскрівцями, в їхніх руках будучність.

— Будучність, — вголос мріяв Читадзе. — Всі наші помисли спрямовані в завтра. Я часто задумуюсь над тим, якою буде людина в майбутньому. Адже одна справа здійснити революцію, повалити царизм, але не менш важливо прищепити нову мораль, нові етичні норми.

— І знаєте: нас, літераторів, педагогів, це стосується насамперед. Партійні агітатори роблять велике діло, пропагуючи Марксові ідеї, проте цього ще не досить. Треба й інших засобів, форм, щоб охопити по можливості всі верстви народні. Вам, певне, відомо про організацію на Україні «Просвіт»?

— Вони, по-моєму, надто замикаються в рамках суто культурницьких.

— Саме про це я і хотіла сказати.

— Мене більше цікавить школа. От де непочатий край! Там, у центрі Росії, якось не так помітна відірваність навчання від насущних проблем, а тут — мертвечина, та й годі.

І Шіо почав оповідати про свої плани. З того, як хвилювався, було видно, що виношує їх давно, в самім серці, і що, мабуть, саме вони, неспокійні, звабливі, привели його назад на рідну землю.

— Скажіть йому хоч ви, Ларисо Петрівно, що все це маячня, — втрутилася Устина Кирилівна, дружина Шіо. — Де це видано, щоб дозволили навчати дітей материнською мовою? Чи хоч би й керувати гімназією з участю представників студентства?

— Людина шукає кращого, дорога краянко. Постійно прагнути значного, великого для неї має бути такою ж необхідністю, як дихати свіжим повітрям Хай не все те, про що вона мріє, здійсниться за її життя, але воно неодмінно здійсниться. Так зникло кріпосництво, хоч полягла за це не одна буйна голова, так під тиском загальнолюдської сили упаде самодержавство. Може, нам і не діждати тих днів, може, ми своїми кістками лише вимостимо дорогу іншим, але ті, інші, не забудуть наших мрій, наших заповітів.