Николай Олейник - Леся

Зал зосереджено мовчав. Правда, на передніх лавах помітне було нервування, проте ніхто, очевидно, зважаючи на загальну увагу, не насмілювався порушувати спокій. Нащо вже молодь, гальорка, яку завше доводилось закликати до порядку, і та була сьогодні якась терпеливіша.

— До речі, — говорила Леся, — декадентство і символізм були породженням філософії регресу, занепаду, автори і проповідники якої галасували про неминуче виродження світу. Нам це не загрожує.

Залом прокотився шелест.

— Так, так, — підкреслила Леся, — історія невпинно рухається. І рухається не назад, а тільки вперед і вперед…

— Це агітація!

— Не заважайте!

Зал шумів. Голоси, думки ділились — двоїлись, троїлись…

Нараз поміж рядів виросла кремезна постать Старицького.

Михайло Петрович — один із засновників і керівників товариства — був чи не найавторитетнішою в ньому людиною. Тому-то, коли він підвівся, гамір затих.

— А на якого ж дідька ми тут збираємось, коли не можна висловити своїх думок? — просто і виразно, під схвальні вигуки молоді запитав Старицький. — Говоріть, Ларисо Петрівно… А кому невисидки, нехай біжить.

— Хтось тут закинув мені агітацію, — вела далі Леся. — А невже ж таки маємо бути сліпими й глухими до всього, що робиться в світі, чим живе люд? У всякі часи, у всіх державах поети були з народом, прорица-ли, мов одержимі. Такий наш фатум, що мусимо, коли е в тому потреба, гукати на майданах, сталити слово, щоб було крицеве, творити пісню — як промінь, що провіщає новий, світлий день.

Гальорка лунко зааплодувала. Заплескали в долоні Читадзе, Михайло Петрович, Лисенко, Квітка, що сидів поруч старого Косача та Людмили Старицької.

— І коли такий уже фатум співців, то нічого його цуратись, нічого, мовби той африканський птах страус, ховати голову в лози. Слова наші, коли вони щирі, мають стати нашими ділами, і судитимуть нас люди по ділах наших. — Леся Українка закінчила, проте не сідала. — Давно я не промовляла в цім залі, — додала по паузі, — а коли вже зібралася з духом, то хочеться і прочитати дещо…

Упала тиша. Леся втопила погляд у плетиво гілок за широким вікном і спроквола почала:

Де тії струни, де голос потужний,

де теє слово крилате,

щоб заспівати про се лихоліття,

щастям і горем багате?

Щоб понесли се приховане в мурах

геть на просторі майдани…

Голос потроху набирав сили:

…щоб переклали на людськую мову пісню, що дзвонять кайдани? Єрусалим мав свого Єремію, що голосив серед поля;

чом же свого Єремії не мав наша зруйнована воля?

Він уже дзвенів, очі зі спокійних, замріяних стали вогнистими.

Полум'ям вічним на жах всім нащадкам Дантове пекло палав…

Вона вдихнула на повні груди і кинула:

…пекло страшніше горить в нашім краю, — чом же в нас Данта немає?

Оплески бризнули, хвилею вдарили в стіни» у двері і попливли над верхів'ями Ботанічного саду, золоченими банями Володимирського собору… Разом з ними, назустріч багровим променям, що ткались на заході, линув тонкий, насталений голос:

Гей, блискавице, громова сестрице, де ти? Розбий злії чари! Хай ми хоч раз заговоримо громом так, як веснянії хмари!

Х

РЯДКИ З ЛИСТІВ

…А здоров'я тим часом, хоч і не здавало зовсім, все ж вимагало зміцнення. Лікарі наполягали продовжити лікування, щоб закріпити набуте… Отже, знову: Sаn-Rеmо, Villа Nаtаlіа.

Любі мої! Учора ввечері приїхала я в Сан Ремо… У Львові пробула тільки один день і дві ночі, зате аж чотири — у Відні. Жила в брата і братової Кобилянсь-кої… Записалась у бібліотеку (будуть сюди посилати книжки), запевнила собі посилку безплатну газети Цайт, куди мене запрошено співробітницею, була у писательки Dеllе Gratie, ну, словом, усе що треба, справила… В середу рано виїхала… В Мілані спинилась, щоб записатись в бібліотеці італьянській… в Генуї переночувала. І отож о 5 годині вечора була тут. Тут літо ще куди не скінчилось, і всі мешканці Villa Nаtаlіа возяться в саду, копають, садять, поливають.

2 листопада 1902 р.

Лілеїнько моя!..

Тут мене прийняли по-рідному… Я таки дуже рада, що маю таке добре пристановисько. Хата у мене торішня (найліпша в домі, надвірних робочих кабінети аж три — над морем, в саду і на найвищім балконі).

…Я зважилась, і вийшло, що на 3 кіло менше важу, ніж до виїзду звідси. Проте, вислухавши мене, лікар сказав, що в легких нема хрипу, тільки ще певна слабість дихання… Зрештою, почуваюся добре і маю енергію, а се найголовніше. До роботи ще навсправжки не бралась…