Николай Олейник - Леся

Дітвора, що гуляла на вулиці, провела приїжджу до вчительки.

…Вони сиділи в маленькій скромній кімнатці.

— Отак і живете?

— Як бачите. Взяла собі хлопчика-сиротину, та й горюємо.

— А пам'ятаєте, як ви просили мене навчить на світі жити?

Макарова зашарілася — її лице взялося густим рум'янцем.

— Я й зараз не проти вашої науки, Ларисо Петрівно. Шкода, що нам рідко доводиться стрічатись.

— Рідко. Світ такий великий, що дві людини в ньому — як дві піщини. А ще оті мої постійні хорування, через які доводиться їхати не туди, куди хотів би, а куди треба… — Леся замислилася, проте одразу ж заговорила знову: — І знаєте, я все-таки задоволена, що тоді не вийшло з вашим влаштуванням десь у великому місті. Чому? Не дивуйтеся… Хто знає, якого мали б гадячани учителя. Був би якийсь попович та вдовбував би денно і нощно в дитячі голови як не закон божий, то непротивлення злу. А так — я певна — з ваших учнів, Антоніно Семенівно, вийдуть люди, які цінуватимуть і рідне слово, і рідну землю. Так що, бачте, нема лиха без добра.

— Важко мені. Часами так зробиться важко…

— А кому тепер легко? І взагалі я не можу уявити якогось іншого, легшого для себе життя, крім того, яким щоденно живу.

— Ви — інша, не така…

— Хочете сказати: надлюдина? — засміялася Леся. — Ні, дорога товаришко, і я така ж, як усі. От тільки вогонь, що палає в моїй душі, можливо, й сильніший. То це вже залежно від самої людини, одна згоряє швидше, інша повільніше.

…Над Гадячем прозорими хвилями спадав тихий вечір. Яких тільки слів не чув він з тої розмови! Яких не наслухавсь речей!

IX

На початку вересня Леся Українка повернулася до Києва. Місто жило новиною: 18 серпня, ввечері, з Лук'янівської в'язниці втекли всі арештовані іскрівці.

Друзі розповіли подробиці: втеча готувалась давно. Ув'язненим вдалося передати мотузки для драбини і якірець, яким вона мала вчепитися і триматися за стіну. Один з арештованих, аби дезорієнтувати варту, щодня горланив: «Караул!» Спочатку наглядачі кидались на крик, а пізніше звикли, не стали звертати увагу. Політичні, або «політики», як їх називало тюремне начальство, оскільки їх було дуже багато і вони не вміщалися в камерах, допізна, навіть після зміни караулів, гуляли в дворі.

18 серпня, о дев'ятій вечора, іскрівці один за одним перебралися через стіну і розбіглися по заздалегідь умовлених явках.

Новицький, — він, виявляється, того вечора гуляв на весіллі, — мало не збожеволів, коли йому про це повідомили. Особисто примчав до в'язниці, але — шукай віт-ра в полі. Втікачів уже й слід прохолов. Ні того дня, ні пізніше, як не старалися, не знайшли жодного. Тисячі золотих карбованців, витрачених генералом-невдахою на арешт іскрівців, мов у воду впали… А скільки галасували навколо майбутнього процесу! Подейкували, що Новицький уже й дірочку провертів було в мундирі для ордена…

Втеча іскрівців ще раз засвідчила одностайність соціал-демократів, які мобілізувалися, готуючись до Другого з'їзду партії, давали відсіч усякого роду радикалам, лібералам, примиренцям та угодовцям, що гуртувалися під вивісками «української демократичної» та «робітничої української» партій.

За дорученням комітету РСДРП Лариса Петрівна написала кілька листівок, в яких викривалися намагання обмежити український соціал-демократичний рух вузькими національними рамками.

На одному із засідань Літературно-артистичного товариства, після реферату Читадзе про поезію нової доби, розгорілася гостра полеміка. Виступив критик Єфремов, почав валити до одної купи символістів і декадентів.

Особливо не сподобалися критикові писання Коби-лянської — її було поставлено в залежність і від німецької і від французької літератур, зведено нанівець всі щонайкращі твори письменниці.

Це вже було занадто. Коли ж під час перерви котрийсь із москвофілів єхидно кинув: «Чи не краще після цього взагалі перекреслити малоросійську літературу?» — Ларису Петрівну обдало жаром. Вона тут же, незважаючи на материне стримування, різко відповіла на репліку, а коли знову зайшла до залу, одразу попросила слова.

— Хотіла б я знати: з якого це часу нашу літерату ру, наших літераторів прийнято вважати залежними? — спитала. — Чи не від Котляревського? Не од Шевченка? Франка? І взагалі: навіщо вигадувати те, чого немає насправді? Нашій літературі, як і всякій, властиво постійно шукати. А в шуканнях завше знаходиться і краще, і гірше. Це вже клопіт історії, власне, критики, розібратися в тім.