Николай Олейник - Леся

— Такий народ повинен мати свого Месію. Я ще раз можу повторити сказане: я вірю в краще майбутнє вашої вітчизни.

Мимо пройшли кілька рибалок. Від них різко пахнуло сіллю, морськими водоростями і тютюном. Чоловіки привіталися, зникли за поворотом дороги.

— Вже кілька років я перекладаю Шевченка, — вела далі Войнич. — Адже в Англії мало хто знає його.

— Ви маєте «Кобзаря»?

— Ні, я маю лиш збірочку його заборонених віршів. її видали руські друзі в Женеві. Невеличка, тоненька книжечка… Та яка сила! Яка полум'яність! Музика вірша!

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

— Спасибі вам, сестро. Сердечне спасибі. — Леся потиснула руку Етель. — На любов ми відповідаємо любов'ю. Не здивуйтеся, коли знайдете в моїх поезіях щиру до вас прихильність. Я теж усім серцем люблю вашу славну країну, її легенди, котрі навіяли мені не одну хвилюючу тему. І ваша мова мені близька…

— Я глибоко зворушена вашими словами, — сказала Етель — Знайомство з вами, як і багатьма вашими співвітчизниками, є для мене сонячний промінь після густого туману. Бережіть себе. Я зовсім не закликаю до безділля ради особистого спокою, ні, нехай ваша пісня летить на всі світи, але не забувайте: співці, навіть у такого народу, як ваш, з'являються не щодня.

Попереду завиднілися кілька рибальських хижок. Вони стояли внизу, над самісіньким морем. До них було зовсім близенько.

Доріжка звивалася попід скелею, спускаючись все нижче й нижче.

— Коли я працювала над «Оводом», — розповідала Войнич, — один старий гарібальдієць водив мене своїми стежками. Дивне почуття охоплює? Ідеш і ніби відчуваєш чиюсь присутність.

— Так я колись у себе на Волині самотою бігала вночі до лісу, щоб побачити мавку.

Вони опинилися біля висілка. Дужче запахло водою, під ногами зашаруділа галька. Коло баркасів поралися рибалки. Одні перекидали в кошики вилов, інші розвішували на кілках довжелезні бронзуваті сіті — наче перебирали волосся русалок.

Звідкілясь потягло димом. Лариса Петрівна оглянулася: біля одної з хижок, прямо надворі, жінка готувала вечерю. Під казаном курилось невеселе багаття. Стара ворушила вогонь, дмухала на нього, а він лиш пирскав іскрами і ще дужче димів, запинаючи журливе жіноче лице…

Чомусь згадалися такі ж висхлі обличчя, — там, у Колодяжнім, у Зеленім Гаю… обличчя матерів. І дим, який щорання і щовечора туманив чистий погляд їхніх ясних очей, змивав рум'янець з їхніх щік… «Яка ж це чужина? — в думках запитала сама себе Леся. — Ті ж вантажники — я бачила їх в Одесі, в Петербурзі, ті ж злидні і той же дим, що білить лиця і чорнить одежу…»

Вони прощалися наступного дня. Невеличкий хиткий пароплав, що мав доставити Войничів до Пізи, був готовий відчалити. Трап давно прибрали. Альбіна Бізі, Леся і тіточка, яка теж прийшла провести, а заодно й познайомитися з Войничами, зрідка перемовлялися з тими, що стояли на палубі. Альбіна просила Етель неодмінно про щось довідатись і написати їй, а Лариса Петрівна не без смутку дивилася на нових своїх приятелів. Як добре, що вона зустріла цю жінку! І як зле, що так швидко доводиться розлучатись…

Пролунала команда, пароплав поволі почав одходити.

— Зоставайтеся здорові! — по-українськи гукнула Етель.

…А меви плакали у мерехтливім плетиві сонця, моря й повітря, випрошуючи собі поживи…

VIII

А в Києві тим часом ішли поголовні арешти. Жандармський генерал Новицький одержав суворий наказ ізолювати всіх організаторів масових демонстрацій, а головне — агентів «Искры». Власті ніяк не могли збагнути, звідки береться ця газета, яким чином проникає в робітничі маси, — адже друкувалася вона за кордоном. Ясно було одне: в місті працює досить активна група її розповсюджувачів, кореспондентів, десь є сховища, явки і, зрештою, особа, яка координує всю цю роботу.

Після впертих шукань, на які було кинуто значні сили й кошти, поліції пощастило натрапити на слід. Цьому значною мірою сприяла безпечність Крохмаля (Красеня) — одного з київських агентів «Искры». Людина, як з'ясувалося пізніше, нетвердих революційних переконань, він, запаморочений першими успіхами, проявив непростиму благодушність — почав виступати на диспутах, нерідко посилаючись на газету, чим і привернув до себе увагу. Поліція встановила за ним і за будинком, де мешкав, негласний нагляд і незабаром переконалася, що має справу не з рядовим працівником. До Крохмаля сходилося чимало ниток, що зв'язували редакцію «Искры» з її агентами. А раз так, міркував Новицький, значить, цій людині відомі і явки, і багато дечого іншого. Треба тільки вдало накрити її.