Николай Олейник - Леся

Коли Леся зайшла до двору, Альбіна показувала гостям свої квітники і садок. Був полудень. Земля дихала спекою, але тут, у затінку дерев, стояла ніжна прохолода.

Візі познайомила їх.

От так несподіванка! Перед нею, виявляється, Войничі. Той самий Войнич, що листується з Павликом, і та Лілія, чи Етель, яка після своїх відвідин Львова залишила і в Михайла Івановича, і у Франка найкращі спогади.

Виходить, вони заочно знайомі давно, адже Павлик розповідав Етель-Ліліан про Лесю, а Лесі — про Войнич…

Проте будь-яких ознак цього «знайомства» Войнич не подавала. Ім'я Лариси Косач нічого особливого їй не говорило. Лесі ж, якій добре затямилось Павликове захоплення англійкою, було незручно одразу виявляти цю свою обізнаність.

Михайло Войнич здавався цікавішим. Балакучий, інколи навіть занадто, він засипав співбесідницю запитаннями про події в Росії та Малоросії, а довідавшись, що вона родом з Волині, бувала в його рідній Варшаві, та ще й розмовляє по-польськи, зрадів, як тільки може радіти людина, далеко на чужині зустрівшись із краянином.

— Як ви їхали?.. Через Львів? — допевнявся. — У Львові мешкає наш добрий друг Михайло Павлик.

— Не тільки ваш, — осміхнулася Леся.

— Ви теж з ним знайомі?

— Навіть добре.

— Лілі, — звернувся Войнич до дружини, що саме захопилася якоюсь квіткою, — панна Лариса близька товаришка Павлика.

Етель з цікавістю глянула на Лесю.

— Як давно ви бачили Михайла Івановича? — запитала.

— Зо два місяці тому.

— Лілі так інтересується, бо сама зустрічалася з ним, — додав Войнич. — Павлик просто зачарував її. Правда, це було давно…

— Взимку дев'яносто п'ятого, — підказала Лариса Петрівна.

— О, ви навіть це знаєте? — приємно здивувалась Етель.

— Так, Михайло Іванович розповідав. Я була тоді в Софії…

— Заждіть, заждіть, — перебила її Етель. — Чи не вас часом згадував Павлик… рекомендував мені? — Вона замислилась. — Говорив він тоді про українку. От уже не пам'ятаю, чи то було прізвище тієї особи, чи просто так… але, пригадую, ішлося про якусь родичку Драгоманова.

Леся осміхнулася знов.

— За всіма ознаками — йшлося про мене: я і Українка — це мій псевдонім, і родичка, власне, племінниця Михайла Драгоманова.

— Я дуже рада нашій зустрічі, — Етель щиро потиснула Лесі руку. — Альбіно, ви навіть не уявляєте, кого маєте в себе за гостю, — звернулася до Бізі.

— Я давно захоплена панною Лесею, — відізвалася та, — навіть пропонувала їй одну з кімнат свого дому, та що ж?.. Проте я не злопам'ятна і пропоную в честь такої зустрічі випити по склянці вина. Для добрих людей у мене завжди знайдеться пляшка холодного шампанського.

Хазяйка провела гостей в тінисту, обвиту виноградом веранду, попросила принести вина.

Розмова пожвавішала. Етель з приємністю згадувала подробиці своєї поїздки до Львова, тамтешні знайомства.

— Михайло Іванович, певне, розповідав про першу нашу зустріч? — звернулась до Лесі. — Комедія! Приїхала я до Львова змучена, втомлена. На вокзалі холод, скрізь повно снігу. І жодного візника. Довелося йти пішки. Адреса в мене була. Правда, довго блукати не довелося — Михайло Іванович жив недалеко. Знайшла будинок, квартиру — аж зраділа: зараз, думаю, нагріюся, відпочину.

Дзвоню. Двері відчинили одразу, ніби за ними хто на мене чекав. Високий, з блідим чолом і допитливими очима (Павлик! — зраділа я, пригадавши, як змальовував його Степняк) чоловік став переді мною. Не встигла я і рота розкрити, як він мало не одіпхнув мене від дверей, почав кричати, лаятись… «Геть! Геть! Ніяких парижан я не знаю… не хочу знати. Забирайтеся!» Я подаю йому листа, а він в люті навіть не бачить-Оговталась я, і зло мене взяло: чого, думаю, він кричить? — і теж з серцем: ніяка, мовляв, я не парижанка, перше хоч розпитатися треба, а тоді вже виганяти людину… Очевидно, тон мій трохи його остудив, — узяв листа. Прочитав, глянув на мене, на підпис — Степняків підпис Михайло Іванович знав добре — і обм'як. «Так ви з Лондона? — перепитав. — А чому… чому на вас сіре вбрання?» — «А яке це, — кажу, — має значення. Ви ненавидите сірий колір?» Бачу, мій грізний незнайомець починає всміхатися. Ще по хвилині — широко розчинив двері, взяв мого чемодана, запросив до кімнати. І раптом став невпізнанним, справді добрим, лагідним, таким, як про нього розказували.

— Чому ж він так спершу повівся? — запитала Бізі.

— Всьому вина — сірий колір мого пальта. Друзі попередили Михайла Івановича, що до нього має з'явитися жінка-провокатор з Парижа, одягнена в сіре. Він і прийняв мене за неї… Довго ми потім згадували ту зустріч. Розказала Франкові — той мало не вмер зо сміху.