Николай Олейник - Леся

— Дивіться, Лесю, за кошиком, не становіть над водою, бо хибнеться — і по рибі, — зауважив Франко.

Рибалка з нього був завзятий. Де не брало саком, Іван Якович нишпорив так, талапаючи обіруч попід камінням, старими пнями, знесеними з гір весняними чи дощовими водами. Ларисі Петрівні пригадалося, як десяток років тому, в Колодяжному, Франко не раз дивував усіх багатими вловами в'юнів. Спогад настільки повернув те літо, що вона не витримала, запитала:

— Пригадуєте колодяжнянських в'юнів, Іване Яковичу?

— О! То була прегарна годинка. І місця чудесні!…Юшка справді вийшла смачна. Хоч і клопоталися допізна, зате хвалили всі, хто куштував.

А потім були пісні. І не абиякі, а «свого краю». Леся також співала. Франкові над усе припала до серця її співанка. Сидів, ворушив палицею пригаслу ватру і слухав.

Ой не шуми буйним листом,

Зелений катране,

Тяжко-важко на серденьку,

Як вечір настане…

Коли порозходились, до світання не змикала очей. Рідне Колодяжне, Нечімне, тихоплинні поліські річки перешіптувалися з нею всю нічку. Усю ніч співали їй соловейки, сміялися мавки, гойдаючись на березовім вітті, кували зозулі…

. . . . . минуле

Не раз мені стає перед очима,

І я дивлюсь так пильно, мов боюся,

Що більш мені не прийдеться побачить

Того садочка спогадів моїх…

Дивно: серед такої природи, в такім товаристві якийсь далекий дитячий спогад раптом полонить усе — увагу, розум, думку. Мабуть, це і є оте тихе, сумирне, зовсім безкорисливе почуття, яке іменуємо любов'ю до рідної землі. Ніхто не знає, коли вона народжується, чим живиться, але кожен відчуває її велике, благотворне горіння, що дає наснагу і силу життя.

VI

У кінці серпня Карпатами поповзли важкі хмари, потягли з собою рясні дощові пасма. В непроглядній імлі потонула Чорногора, заклекотіли потоки, стрімкою бурою каламуттю задзвеніли круті плаї. Враз стало холодно, непривітно. Літники один за одним тікали додому.

Прощалася з Буркутом і Леся. У хвилини просвіту виходила до потоків, над Черемош, що за кілька днів стали невпізнанними, потемніли ще більше, — невідомо на кого, — озлилися. Дивилась на похмурніле смерекове царство, слухала — назавше вбирала у серце його тривожну прощальну пісню.

Поверталися через Ватинарку. Чого, власне, тим шляхом — ні вона, ні Климент Васильович не знали. Здається, фірман порадив… Ледве добралися до Гриня-ви, перепочили трохи, а там обоє здалися на ласку отця Попеля (повезло ж їй цього разу на священнослужителів!), який і підкинув їх у Довгополе. По дорозі, правда, заїздили в Устє-Путилів, на батьківщину Федьковича.

У Довгополі застали Франка, який переїхав туди з Криворівні, і Труша. Художник саме докінчував портрет поета. Гостювання затяглеся. За розмовами, книжками (бібліотека в Попеля була куди багатша, ніж у Волянських), милуванням (гуцули це називали — «місити багно») Білим Черемошем і його безстрашними бокорашами, що, мов на скелях орли, владно стояли на швидкоплинних дарабах, непомітно минув десяток днів. Тим часом трохи випогодилось, і Леся (Квітка зостався дочитувати відшукану краєзнавчу літературу), завітавши ще у Вижницю, до Ганни Москви, зрештою добралася до Чернівців.

Кобилянська зустріла подругу радо. Вона помітно змарніла. Ота історія, про котру писала в Буркут, зовсім вивела її з рівноваги. Стала ще мовчазнішою і ніби аж непривітною до свого чернівецького товариства, мовби воно чимось винне в тім горі. Окуневська запропонувала їй мандрівку до Відня, і Ольга Юліанівна погодилась. Звичайно, краще було б, аби вони поїхали разом до Києва…

Розсталися наприкінці вересня.

Лариса Петрівна з вікна вагона довго і з жалем дивилася на далекі верхи, прощалася з незабутнім барвінковим краєм, що хоч і забрав півроку її життя, зате щедро наділив і силою, і наснагою.

…У Києві змін майже ніяких. Та ж метушня, той же щоденний гамір. Хіба що поліції збільшилось. Куди не ткнешся, всюди натрапиш. Поодинці, а то й цілими нарядами шпацірують вулицями, парками, заникують у двори. Товариші з комітету попередили, щоб була обережною: у місті з'явилося чимало таємної агентури. З Петербурга, нібито від «Товариства робітників», приїхали якісь Маєвський і Лопир, виступають на мітингах, агітують: політика, мовляв, справа інтелігенції, а нам, роботягам, аби гроші та харчі хороші… З усього видно — штрейкбрехери… Отже, умови ускладнюються. Хоча більшість робітників не піддається брехням. Розповідають, як недавно на Деміївці освистали шефа жандармів Новицького. Знайшов чим хвалитися: уряд збавив ціну на горілку! «Можете пить тепер добру і дешеву горілку». Однак на цьому вони не зупиняться. Легальні робітничі артілі, гуртки, які почали організовуватися з відома поліції і її ставлениками на зразок Зубатова, — це лиш облуда, спроба погратися в демократію. Справжнє діло попереду. Сили гуртуються…