Николай Олейник - Леся

Сили збираються. А що ж вона? Не минуло й місяця, як повернулася з Буковини, а вже застудилася. Спочатку нежить, потім сухий кашель… Поболює в грудях. Знову консультації, ради… Одні наполягають, щоб їхала до Італії (там якраз тіточка Олена), де тепло, інші радять сидіти вдома, бо, мовляв, коли у нас холод но зимою надворі, то в Італії — в хатах. Кого слуха тись?.. Зрештою, не така вже й страшна та поїздка, щоб її цуратись, не так часто доводиться бувати в Італії…

Чужина. Хаос хтозна-ким і коли навалених скель, кам'янисті поля, купками, ніби гніздами, села… Далеко їм до рідних, волинських чи поліських, оточених зеленим шумом, уцяткованих озеречками та струмочками. Там що не ранок — дими димляться над оселями, наче розцвітають хати, реве худоба, скриплять протяжно журавлі над криницями; вечорами легкі тумани стеляться дібровами, на колодах допізна не змовкають веселощі, співи та музики… «У нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий…» — згадалося. А цей… який їдучий! Очі випікає. Навіть в курній поліській хаті, здається, легший…

…Сан-Ремо розташований у крайній західній частині Італії, на березі Лігурійського моря. Щоб добратися до нього сушею, треба перетнути всю країну — через Трієст, Венецію, Геную. З усіх сторін місто відгороджене горами, лиш з півдня до нього вільно вриваються середземноморські та африканські вітри, приносять з собою теплий подих Сахари. Майже весь рік тут стоїть суха, сонячна погода і не зменшується потік курортників. їдуть із Англії, Скандінавії, Польщі, Росії, — вся північ, надто восени та взимку, кидає сюди висмоктане та висушене життям — звичайно ж, заможніше — плем'я. Воно осідає — на місяць, два а чи й більше;

частина його зціляється, вертає додому, інша назавжди лишається.

Леся Українка поселилася в материних знайомих. Люди бідні. Чоловік ось уже скільки літ слабує на сухоти хребта, не рухається; дружина, власне, й тримає на собі все господарство, крутиться, як білка в колесі. Є ж долі! Батька навіть не пам'ятає, мати весь вік хорувала на істерію, потім — шість літ! — лежала розбита паралічем, німа… І все це на одну голову, на одні звичайні жіночі руки.

Лесі виділили окрему кімнату на другому поверсі. Перед вікнами ні будов, ні вулиць — город, а за ним море. Весь день заглядає до неї голубими очима, шумить, мов дитина, грається галькою. Широке, далеке…

Ці яхти на морі — наче метелики. А баркаси з ритмі-ліми помахами весел подібні до жучків, що повзуть у безмежному килиму. Часом, коли тиша, важко буває Дідрізнити море від неба, вони ніби переливаються одне в одне. Найліпше милуватися ним уранці, з балкона. Коли з-за Апеннін, що ледь-ледь мріють на сході, витикається сонце і стеле на воді багряні тіні; коли з порту і з бухточок виходять ескадри човнів і човників і поволі тонуть у легкім тумані; коли місто оживає цокотінням підків, стукотом дерев'яних підошов, протяжними голосами носіїв і, звичайно ж, неодмінним плачем віслюків. Тоді і люди, і вода, і небо трудяться. Навіть рослини, квіти поспішають напитися вологи, щоб потім, вдень, не всохнути від палючого сонця.

А воно розчервонілим колом котиться все вище й вище, нагріває безформні скелі, сріблисті піски, на які незабаром виповзуть сотні людей, нарешті висне посеред неба одвічним факелом земного буття. Од його жару спалахує повітря і гоготить. Завмирають голоси, порожніють вулиці, лише на пляжах чуються сплески води, ліниві а чи слабі голоси. Проте невдовзі і там затихає.

Так, їй не дозволено більше нічого. Тільки сидіти, ходити, милуватись. Писати — крий боже! Навіть читання обмежено. Це вже, звичайно, занадто. Тут ніякі авторитети не стануть їй на заваді. Бути в такій славетній, такій багатій великими умами країні і не торкнутися того багатства? Слухати таку мелодійну, таку прекрасну мову, мову, котрою кликали до бою безстрашні Гарібальді і Мадзіні, котрою співали Дайте, Леопарді, Ада Негрі, і мовчати? Тоді навіщо ж дбати про здоров'я? Аби лиш скніти?

Одразу по приїзді Лариса Петрівна списалася з бібліотеками Мілана та Генуї, і за кілька тижнів звідти на її адресу почала надходити література. Однак усього бібліотеки не надсилали, книги часто запізнювались.

Випадок звів її з Альбіною Візі — відомою і досить впливовою місцевою поеткою. Візі навіть запропонувала Лесі перебратися до неї яйити, але, довідавшись, що там постійно збирається мистецька публіка, гостя вирішила за краще лишитися хай у гіршій, зате спокійнішій оселі. Дружби, однак, не цуралася. В Альбіни чудова бібліотека, там завжди довідаєшся про новини літературного світу, зустрінешся з цікавими людьми. Якось завітавши до Візі, Лариса Петрівна застала там двох незнайомих — чоловіка й жінку. Він хворобливий, знервований, вона — тиха, спокійна, з печаттю смутку на блідому лиці. Очі променисті, з зеленуватим відтінком, погляд відвертий, уважний, лагідний. Красиві невеликі уста різко окреслені. Вони злегка стиснуті, мовби ця людина терпить якийсь постійний біль. Над високим чолом хвильками підіймається і спадає назад гарне русяве волосся.