Николай Олейник - Леся

Навколо Крохмаля закрутилися нові «прихильники». І поки він їх розкусив, ті встигли вивідати далеко більше, ніж навіть сподівалися. Новицький аж руки потирав од задоволення. Ще б пак! Його люди нишпорять по всіх усюдах, вишукуючи іскрівців, а вони, виявляється, майже всі їдуть до Києва. Яка сміливість!.. Яке нахабство! Проводити конференцію перед очима поліції!.. Розрахунок, видно, на несподіваність. Мовляв, хто припустить, що вони зібралися саме тут, у центрі.

Зрештою, дошукуватися мотивів, порпатися в різних здогадках, припущеннях, коли рибка йде в невід, — марна трата часу. Тут треба діяти.

Новицький сам узявся керувати операцією, заздалегідь обставив усе так, щоб жоден іскрівець не міг вислизнути з його рук. 22 лютого поліція спокійно пропустила в будинок, де мала відбутися конференція, всіх, хто туди заходив, а потім зненацька вдерлася й арештувала.

Іскрівці ще не знали такого масового одночасного провалу. В пазурі охранки потрапили майже всі головні агенти, серед них Бауман і Литвинов. Арештованих під посиленим конвоєм відправили до Лук'янівки, а спеціальні групи шпигів кинулись по їхніх квартирах. У першу чергу, звичайно, обшукали квартиру Крохмаля. І недаремно: той ніби навмисне залишив у себе в столі список осіб, що сприяли поширенню «Искры», і погано зашифровані адреси київських явок.

Серед конфіскованих Крохмалевих паперів був конспіративний лист Лесі Українки, а її прізвище чітко значилось у знайденому списку.

Подаючи матеріал шефові, слідчий зробив проти Лесиного псевдоніма помітку: «Лариса Косач».

Новицький зажадав усю «Справу Косачів».

…Повертаючись із Сан-Ремо через Одесу, Лариса Петрівна, зрозуміло, могла тільки дивуватися надзвичайній увазі митних чиновників до її особи та речей. Звідки їй було знати, що лист, який писався кілька років тому людині конспіративній, досі валявся десь у паперах і зрештою став надбанням поліції, тим більше не могла вона догадуватися про наказ генерала Новицького, який посилював над нею давно встановлений таємний нагляд.

…Київ потопав у зелені. Травень рясно розвішав її по скверах і парках, по вулицях та бульварах, рутвяними килимами вистелив дніпрові схили. На Хрещатику, Фундуклеївській, на Володимирській гірці цвіли каштани. їх блідо-рожеві квітки густо обтикали гілля. Ввечері, окутані м'яким сяйвом газових ліхтарів, вони нагадували урочисті світильники.

Після тривалої відсутності, середземноморської гой-данки і всіх дорожніх незгод весняне місто здавалося особливо красивим. Однак милуватися ним Лесі не довелося. Одразу ж по приїзді вона поспішила на Сирець, до Драгоманових, де лежало (про це їй повідомив Труш) трохи привезеної зі Львова літератури. Нарешті — хоч через рік — зробилося діло! Щоправда, «Ткачів» Ганкевич так і не видав, зробив лише «Хто з чого жиє» та «Маніфест», але й це було якраз доречно. Через Горощенка та інших «уцілілих» брошури розповсюдили по організаціях.

— А тепер, Ларисо Петрівно, вам краще виїхати, — порадили їй товариші.

Та нагодилася Шура, і Леся мусила побути в Києві ще кілька днів. Братова привезла для «Киевськой старини» нові оповідання, розказувала чимало цікавого про Харків, куди Михайло з родиною недавнечко переїхав. «Михайлові обіцяють кафедру і професорське звання», — хвалилася… Що ж, у братових здібностях — і математичних — вона ніколи не сумнівалася, хоча літератор був би з нього, мабуть, кращий. Але це вже уоїшіііаз іаіі — воля долі, як твердить латинь. Вона рада, що Михайло, по суті, один з їхньої чималої родини, вибився в люди. Нею, Шурою, теж задоволена: і дружиною стала вірною, і перо не закинула…

За цей же час Лариса Петрівна одвідала Старицьких (Михайло Петрович вразив її своїм нездоровим виглядом) і Лисенків, що жили поруч на Маріїнсько-Благовіщенській.

Заходив Квітка. Такий же змарнілий, втомлений. Удома в них якісь нові неприємності, видно, зв'язані з нестатками. Проте потяг до музики, до пісень у нього не зменшився. Мріє видати записи. Мріє… А сам ще не знає, куди доведеться їхати на роботу. Поговорюють про Кавказ… Шкода його, Кльоню.

…Через тиждень після повернення її з Сан-Ремо потяг мчав Ларису Петрівну на Полтавщину, до Гадяча…

Вчителька Антоніна Семенівна Макарова, Лесина подруга ще з часу перебування в Гадячі, мешкала в школі. Після кількох днів спочинку, в неділю, Лариса Петрівна вирішила провідати товаришку. Вкрита соломою, чепурна хатина стояла оддалік від центру містечка, в незабрукованім провулку. На подвір'ї кучерявився ріденький вишняк, а під вікнами привільне розляглись квітники.