Павел Загребельный - Неложними устами

Це було написано в 1918 році, а в 1964-му поет, мовби перекидаючи болючий місток спогадів у ті незмірне далекі літа, кладе на папір сумні рядки:

І наче десь мила іде, озивається

(і знов я заплющую очі свої…),

і шелест від плаття

все більш наближається,

і усміх коханої, й погляд її…

Слово «кохана» він адресував лише Наталці. І яка ж сила почуття, яка пам'ять серця!

Він згадав про неї за два роки до своєї смерті, написавши (теж недрукований) вірш «Я кличу тебе»:

Той сад, і ніч, і зорі —

де вони тепер?

Згадай, як весна цвіла,

зі мною ти радо йшла –

а в серці — мов крик…

А серце розривалось,

бідне, прощалось

тобою навік.

Ти ідеш в далекий край,

прощай, люба,

прощай!

Ой строгий життя закон:

востаннє глянь з вікон, —

життя ось розлучить нас!

Я кличу тебе весь час,

як гарно було нам!

Та я… я знову сам.

(«В серці у моїм»)

Умираючи, вже втрачаючи свідомість, Поет намагався здійняти руки, диригував невидимим хором і нечутним оркестром, у якому він вловлював мелодію ніжності, яку вів кларнет.

Поет відлетів, як хорал. Нам зосталася його ніжність як вища гармонія людяності.

Ах, скільки радості, коли тп любиш землю, коли

гармонії шукаєш у житті! То ж кожен з нас

будує людськості престол, і кожен як апостол.

Ах, скільки радості, коли ти любиш землю.

(«Вітер з України»)

-- КІНЕЦЬ —

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua