Павел Загребельный - Неложними устами

Для читачів можна пояснити, що катрен — це чотиривірш. Але чи можна взагалі пояснити будь-які вірші, надто коли вони геніальні?

Кларнет мріяв про ніжність, тужив за ніжністю.

«Покласти голову в коліна,

Відчути руку на чолі…»

Але мідна сурма перекрила тихий голос кларнета, фанфари вимагали твердості, домагалися міцності. Вже не розсміяний Маркіз Попелястий і не Васько Елланський, друг літ дитячих, а революційний поет Василь Еллан-Блакитний відповідав своєму геніальному співбратові:

«Покласти голову в коліна,

Відчути руку па чолі…»

Сентиментальність!

Хай загине

І пам'ять ніжних на землі.

Нам треба нервів, наче з дроту,

Бажань, як залізобетон,

Нам треба буряного льоту, —

Грими ж, фанфар мідяний тон!

Десь там самотня віоліна

Тужливо журиться у млі…

Не зупинятись! Хай загине!

Йдемо! — під марші — по землі!

Цеп вірш був надрукований після смерті Блакитного в газеті «Вісті», першим редактором якої він був.

Тичина, прочитавши вірш, записав у своїх нотатничках:

«Воскресив у мені те перше кохання і ті дурні сльози і хороба серця (переродження), а потім в чотирьох стінах редакції «Світла», самотність і голодовка, крім того, цілу зиму без самовара й без грошей… Природо люба, ой, гай-гай…»

Все ж таки мідні хай будуть сурми, а не душі.

Мадонну свою звав Природою.

Була для нього веснінням, зеленінням, прокиданням од сну, самим життям. Прокинувсь я. І я веснів. Я хочу бути вічним. Десь клюють там райські птиці вино-зелено. З душі моєї — мов лілеї ростуть прекрасні…

Всі «Сонячні кларнети», мов золотими нитками, проткані цими образами.

Де він записував усе те, що навіяла йому Весна? В холодній і голодній редакції «Світла», де пережив страшну зиму 1916 року (поховав матусю, вмерла Наталка, осиротілий навіки, хворий і самітний, бо й Василя немає поряд: зостався в Чернігові), а чи вже й на К'узнечній, де замешкав пізньої осені того передреволюційного року, щоб лишитися в привітному будиночку вдови Папарук аж сім років?

Студент ішов «по объявлению». Прочитав у «Київському листку» чи так хтось сказав, що на Кузнечній здається кімната «без удобств». Якраз для студента. Бо «без удобств» означає — дешево. І близько до комерційного інституту, що па Бібіковському бульварі. Хоча Кузнечна й довга — не знати, де воно той сто сьомий номер.

Студент ішов довго. Згори, від Миколаївського саду, куценьким бульваром, обабіч якого стояли багаті доми Кузнечної, вниз і вниз у бідність, до простого люду, в самі глибини київські, мало не під Батиєву гору з її сумним місцем вічного спочинку всіх киян давніх і сущих. Будинок з потрібним числом був хоч і великий, але не той, що «по объявлению», треба ще входити в двір. Мабуть, перша картина того двору назавжди врізьбилася поетові в пам'ять:

Охляло сонце. На будинках

Горить гарячий фіолет.

Останній промінь, як стилет,

Поранив клен на осінь. Жінка

Зніма білизну. Веремію

Круг неї вітер закрутив

І запалив у свій мотив

Рожеві ноги й повну шию…

В розстріл гуляє дітвора.

І, патріот свого двора,

Собака з ними… От і день

Скінчивсь. Над містом шум кипить.

У всіх тонах стрункі морози.

Лиш божевільні паровози

Когось гукають кожну мить.

(«Вітер з України»)

Все було так. І жінка з білизною, і діти в дворі, і паровози за Либіддю, і розгублений чорновусий студент у старій шинелі, з невеличкою валізкою і кларнетом у чорнім футлярі. Спитав, де може знайти пані Папарук, і дітлашня загукала наввипередки:

— Папі Папарук! Папі Папарук! До вас студент з бандурою!..

Чому вони вирішили, що він з бандурою? Адже кларнет був у такому елегантному чорному футлярі. Дивні діти. Хоч вже й не такі малі. Он кілька гімназисточок, і одна, кругленька, мов вузлик, так і стріляє па нього чорними ґудзиками-оченятами.

— Лідусь! Прийми, я зараз! — гукнула жінка від білизни, бо то вона й була, пані Папарук, а Лідусем виявилося оте кругленьке, що стріляло оченятами.

Він став у них мов свій. І за сина і за брата. Покійний господар дому селянський син Петро Папарук добрався до невеличкого капітальцю і став власником перонних кіосків по продажу газет од Києва до Одеси. Копійчана комерція, копійчані бариші. Папарук недавно помер, лишивши вдовою дружину свою Катерину Кузьмівну і доньку Ліду, гімназистку Ольгинської гімназії, що на Терещенківській вулиці. Жити не було на що, довелося зважитись иа «объявление» про здачу кімнати, хоч що там і здавати — малесенькі кімнатки, кухонька, навіть центр усього помешкання «столова» з'єднана з іншими кімнатками, і постояльцеві треба було те й знай зачиняти двері. Але втіха може бути навіть у цьому. «Прийшли гості до хазяйки. Я, щоб бути на самоті з своїми думками, зачинив обидві половинки своїх дверей у столову. Мені здалося: жрець отак закривав врата вівтаря. Закривав як власть маючий. Щось солодко заспівало в моїм серці, і я ще раз вернувся: розчинив і зачинив двері». (Щоденниковий запис 10 травня 4921 року).