Павел Загребельный - Неложними устами

Все залишалося в київській квартирі.

І тоді товариш Павла Григоровича ще по робітничій капелі 1921 року Анатолій Карпович Павлюк забрав, щоб зберегти, всі рукописи, документи, фотографії, найцінніші книжки і справді зберіг до визволення Києва, і ніхто й досі не знає всіх пригод і поневірянь, яких зазнав цей друг Поета на все життя. Він возив папери в село, в Білу Церкву, ховав по горищах і в погребах, закопував у землю, щохвилини ризикував життям, але все зробив, щоб безцінні папери збереглися. «Дивлюсь на клапті паперу пожовклого, — писав він у своєму щоденнику. — Ось на кволих аркушиках цих сконденсована праця і геній поета — в дзвінких чи глухих, у гладких чи шорстких рядках болі, радість і сум, безсонні ночі, сльози криваві, щастя хвилинне, любов молода — у ритми закуті думки».

По війні А. Павлюк повернув Павлу Григоровичу багато рукописів і документів, але дещо загубилося серед його власних паперів, і лише тепер, уже по смерті самого А. Павлюка, його дружина Катерина Онуфріївна, знайшовши аркушики, списані рукою Тичини (а вони ж так знали цей нервовий почерк!), принесла їх у квартпру-музей поета. Директор музею-квартири П. Г. Тичини, опука поета Ірина Дмитрівна, познайомила автора з цими щоденниковими записами, і ось тут зблиснуло ім'я Наталки, яке досі ніде не згадувалося в життєписах поета, та ще ж як зблиснуло!

(Навіть Дмитро Косарик, який половину свого життя присвятив П. Г. Тичині, простежив, здавалося, кожен його крок, записав мало не кожне слово, знав історію кожного вірша, чув усі імена, так чи інакше пов'язані з життям і творчістю Поета, коли я спитав його про Наталку, тільки руками розвів:

— Не чув! От що не чув, то не чув!

Але не такий був Дмитро Михайлович, щоб одразу ж капітулювати, і не такі вже вичерпані його незглибимі запаси пам'яті, бо вже за хвилину він вигукнув:

— Еге, стривайте! Тепер пригадую. Точно, точно… В тридцять шостому… Отак, як оце перед вами, сидів я в Павла Григоровича, і зайшла мова про перше кохання, я й похвалився, що давно-давно була в мене дівчина. Вісімнадцять чи дев'ятнадцять років, та й я тоді теж лиш трохи старший… А Павло Григорович:

— А звали ж, звали як?

— Наталя, — кажу.

— Наталя? Та невже ж?

— Наталя, а що?

Він отак схопився, пробіг по кімнаті туди й сюди, руки сплів:

— Таки ж Наталя?

— Наталя.

Він знов — туди й сюди по кімнаті і так схвильовано, як тільки він умів:

— Гм, Наталя… Наталя!

І — нічого. Ні тоді, ні згодом — нічого нікому, а я ж не здогадався!»).

Може, в тій таємничості саме й цінність та сила і того імені, і того почуття, яке воно викликало в Поета в дні його великих початків.

Здалося мені, що ім'я це осяяло всі глибини тичинівської поезії відкрило очам нашим те, що ми чомусь уперто не помічали в поета, відкрило його велику ніжність. Власне, він і сам не приховував ніколи особливої, сказати б, рідкісної, неймовірної ніжності своєї, навіть одну з своїх найвизначальніших книжок назвав «Сталь і ніжність», але ми все якось не помічали ніжності, наполягаючи на сталі та на сталі, хоч треба було б же там читати:

І народ як нива грає,

голосом відповідає:

— Сталь і ніжність, любий мій,

поєднать в собі зумій.

Та й сам поет ще в другій своїй книжці «Замість сонетів і октав» нагадував:

Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху.

Молюсь не самому Духу — та й не Матерії.

До речі: соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити.

Музика для нього була в ніжності, бо й що може бути вище за музику сердець! І чутлива душа поетова, спізнавши чисте почуття закоханості й ніжності, назавжди зберегла той спогад. Пам'ять ніжності прочитується так виразно й чітко в «Сонячних кларнетах», в окремих поезіях книжок «Плуг» і «Вітер з України», з трагічною силою вибухає в геніальній філософській поемі «Похорон друга», тужливо звучить в недрукованих поезіях, з якими познайомилися ми в посмертній збірці П. Г. Тичини «В серці у моїм». Це, найперше, «Зоставайся, ніч настала», написаний, певно, ще при живій Наталці, і перший вірш по її смерті:

О суму, смутку, скільки суму

по заході світила!

Повились проліски в задуму,

кладуть на ноти тиху думу

озер ясних кадила.

О смутку, суму, голосіння

по заході — мій боже!

Палають, гаснуть охмаріння,

і в серці хор надій, тужіння:

а може ще, а може?..

О суму, смутку, смутку-жалю

по заході світила!

Я в болях весь, мов хрест в коралю…

Куди, куди тепер причалю,

як ти мене лишила?